на межу марення штовхає зникаюча з-під ніг реальність. у моїх венах пульсує планета, у вухах - шепотіння кожної істоти, я відчуваю всіх і кожного.

але не чую власного крику, не відчуваю себе і боюся підходити до дзеркала - там не буде відображення.

мені хочеться напитися пігулок, спирту, запхати в горлянку нікотин. проте шепіт абсурду стає лише голосніше:
я втрачу контроль – і весь світ звалиться.