• Arheterica Imago •

#arheepilogue

За вікном вагону гірські пейзажі змінили поля, що простирались аж до самого горизонту.
- Майже проїхали Бургенштатське воєводство, пане Юзефе – сказав юнак. Його подорожній хмикнув у відповідь, наче на секунду відволікшись від своїх думок – майже всю дорогу він мовчав.
Двері купе відчинились і всередину зайшов чоловік років тридцяти в білому сюртуці. Однією рукою він тримав саквояж, а іншою необережно зім’ятий квиток.
- Dzień dobry, панове. Слава Месії, нарешті знайшов свій вагон! – він сів навпроти своїх нових сусідів: старого в темних окулярах, мабуть сліпого, та худого юнака в дешевому камзолі.
- Дозвольте відрекомендуватись – Мілош Зольківський, адвокатська контора «Зольківський та партнери».
- Дуже приємно. Що-ж, тепер буде з ким поговорити – сказав старий посміхаючись, - мій племінник Стефан, юрист. Близькі професії.
Юнак ввічливо кивнув новоприбулому.
- А мене звати Юзеф Новак, військовий у відставці.
- Це ж треба! – сказав Мілош, - Мабуть служили за часів Протекторату? Воювали у доблесній армії Вікторіуса Фортунуса?
- Ні, там не воював – коротко відповів пан Новак.
В купе повисла незручна тиша. Зольківський відкрив саквояж та дістав звідти свіжий номер газети «Сонце республіки» з картою Нового Світу на звороті. Шурхіт сторінок зацікавив старого.
- Пробачте, пане, я давно не чув свіжих новин. Втрата зору дуже сильно вплинула на мою любов до читання. Чи не могли б ви розказати, про що пишуть?
Зольківський подивився на Новака поверх сторінок і швидким рухом повернувся на початок газети.
- Чом би і ні – він посміхнувся.

Стефан стояв між вагонами, дивився за обрій та тримав в зубах не розкурену трубку. В кишені не було табакерки, проте була величезна дірка. Він тихо вилаявся.
- Тютюну, юначе? – Стефан озирнувся на голос. В дверях стояв Зольківський з протягнутою табакеркою.
- Спасибі – сказав Стефан.
- Їдете в Карлос-Порт до родини?– Зольківський глибоко затягнувся.
- Ні, я супроводжую дядька. Він зібрався в Новий Світ.
- Дивне місце для сліпого вояки. Навіщо йому туди?
- Їде за донькою. Вона втекла від нього після того як вони сильно посварились.
- О, - Зольківський зацікавлено хмикнув, – Напевне втекла з якимось авантюристом. Ваш батько дуже цінує брата, якщо відправив сина супроводжувати старого.
Стефан заперечливо похитав головою. Сонце вже сіло і світ потонув у приємній півтемряві. На небі почали з’являтись перші зорі.
- Вони дуже мало спілкувались, і я навіть дядька вперше зустрів кілька місяців тому. Я сам вирішив допомогти у подорожі – так у нього менше шансів втрапити в якусь халепу.
- Я думаю зір він втратив не від читання?
- Ні, він працював на Пактових Маршалів і отримав поранення від гранати під час облави. Дядькові Юзефу сильно дісталось – лікарі його ледве врятували.
- То ваш дядько герой! Маршали оформили панові Новаку добру пенсію?
- Так, тут сперечатись складно. Хороша пенсія – мабуть все, що в нього лишилось.
- Як? А дружина пана Новака?
- З дружиною вони розведені вже кілька років. Він якось сказав, що втратив практично все. Що виграв десятки битв, крім найважливішої – Стефан тяжко зітхнув та на секунду задумався, - Ви знаєте, що він певно не доживе до зустрічі з донькою? Лікар сказав, що його організм надто слабкий після багатьох поранень та сліпоти. А той конфлікт підкосив його ще більше, шансів пережити довгу подорож у нього просто немає. І все одно він рветься побачитись з нею.
- І тому ви вирішили його супроводжувати? Що-ж, тоді пенсія – це далеко не все, що в нього лишилось.
Стефан нічого не відповів.
- Ходімо всередину. Тут стає прохолодно.

Коли вони повернулись до купе, Юзеф спав вкрившись клітчастим пледом. Йому снився сонячний день з минулого: вся родина святкує день народження доньки в їх старому домі в Брамаштаті. Злата грає з песиком. Вона виглядає щасливою і бігає навколо столу і все ніяк не може натішитись подарунком. Це був хороший вибір.

Боротьба для старого полковника закінчилась.

(Епілог до каманії «Легенди Гранд-Бальмаре»,
відкритий стіл, Київ, 2016-2017 рр.)