замовкни. не говори нічого, доки не зрозумієш його сутність, всі ті дії й хід думок.
це не ріка, не світло, сад чи надії, не розчарування чи квітучі мрії, не кров й картина, як і мала дитина.
зникне. ти і ліс, море й бриз, пісні й листи, сльози й світи.
ти винен. як-ніяк, сам нарік себе на цю долю. всі ті проблеми створив ти, і вогонь вже нічого не змінить.
бумага в воді, і, нажаль, не сухій.
обіцянка і сни, хлопець, дівчина й зорі. озеро, місяць та ніж. скеля й вода.
заплутано, чи не так? але, що це?
те, чого знати не варто.
блукай. блукай тими льодяними шляхами в пошуках того, що не існує.
ходи поки не буде сил навіть кліпнути. мерзни навіть в своєму будинку, в спеці й воді, на сонці й в дощі.
не забудь те, що пообіцяв виконати, а до тих пір будеш страждати.
це не прокляття, не карма. всього-навсього віддяка.
твої вчинки справді були важливими, тож і моя віддяка послугує їх прикладу.
вікно, скляний звук від чашки й знову та мелодія, слова й навіть простір. довгі видихи ніяк не рятували від болю, який тільки посилював жах.
те розмиття вже давно затьмарило очі, але, часом, з ним навіть краще. нажаль, з їх допомогою не можна списувати зображення, одразу переносячи на мобільний пристрій.
це давно не той сон, що був в минулому.
єдині сірники в кишені з разу в раз приваблювали ще більше, але їх функція давно закінчена.
не подорожі по безкрайніх шляхах були тією причиною.
холод..нічого вже не могло зібрати й викинути це відчуття з мого тіла.
нічого не горіло й гріло. ні обійми й душ, батарея й чай, ковдра чи що-небудь інше.
щоденно здираючи шкіру з шиї й губ, я забуваю про дещо важливіше всіх моїх почуттів, слів чи дій..
безстрашшя, єдине що я в змозі почути.
тіні. їх світлі силуети губили контраст. механізм вже не той, настав час головному, що невдовзі зникне з голосами тих пацюків.
кожен звук зникне, всі сумління заблукають на тому шляху, що став наслідком.
паразит зробив парадоксальну ніч ще гіршою й лякливою.
