▪️ЗА СТОЛИКОМ У КАФЕ ▪

Лимонце пірнуло в глибінь склопрозорості,
і промені жовті ця синява-розчин
вплітала у пахощі чайного збору. «Стій!
Зима березнева готує твій розтин...»
Сніг білий вклонявся, під сутінок натиском
синів, неба син, небосинь у кристалах
знайшов, роз’ярився: не міг навіть знати, з ким
тре знатися, щоб тала синь не настала.

Юрмились думки і повторний біг музики.
Міцний чай, розмову зелену скріпивши,
зникав, як хвилини. Сказати хтось мусив би
про чає- або часоплин, так, між іншим.
Ще тéпло у склянці, морóзно за вікнами;
мороз йшов по шкірі, в душі – враз відлига.
І хрускоти льодовиків, які звіку би
ніяк не зникали: хтось зиму відкликав.

Всесильні і сині потоки – мов стінами –
зірвались на острів душі мов цунамі,
всі біди вже змиті тонули і тінями
зникали у чорних глибинах. Між нами
чарівні світи виринали із мороку;
все глибше до виру свідомість тягнуло.
Довірою серце зайнялося зморено,
з глибин почуттів визирало минуле.

Раптово веселка - в ній трішки заплутався:
і синій, і жовтий, і білий, і чорний.
Зелений чай. Музика. Мила супутниця.
Весна і... закоханий я. І зима не огорне!

2018

Copyright: Чурков Максим

#літературне_горнило