По цимбалах

Агнець Божий з'явився на світ
в далекому домі Давида.
Зірка у небі, лишивши слід,
місця того не видала.

Ірод бісився, було чого:
земля тікала з-під трону,
накликав круків, щоб чуже чоло
ніколи не знало корони.

Кривавою ниткою в'ється Йордан,
Рахиль ридає з надривом.
Спасе й збереже овець всіх чабан,
бо сина розп'яли над ними.

Галілео

Всесвіт в тобі стискався й просився на волю снами.
Місце собі під Сонцем Земля не знаходила,
знали
стіни в'язниці це із метеоритного каменю.
Зорі
у метрі від тебе, бери хоч нитками ший
білими
вигини кожного тіла в канві небесній.
"Вона таки крутиться!"
-крикнеш у слід та без толку.
Гнув свою лінію тихо
до заходу днів земних,
у тіні оливи зоряний вечір до ранку стих.

Думками котилось Відродження, вулицями - чума,
вона крутилась з народження та Ватиканський туман
наповнював голови вірою, потім вогнем палив,
багато багать тих бачили високі крони олив,
які відкривали світанки і Сіріуса блакить.
Зíгнуті лінії карт твоїх і телескоп знову спить.
Наблизити до всіх істину твій Всесвіт, схоже, зумів.
" Земля таки крутиться!"-  в сповіді скажуть вони самі.

Міста стоять в тумани закутані, людей поїдаючи мов наживку.
Міста проростають бетонними сотами там,
де здавалося і не жити нам.
Міста осідають пилом на "конверсах",
горять вогнями у попільничках.
В містах поспішають, бо всі дороги тут кричать:"ти можеш спізнитися!"
Міста не сплять ночами холодними,
у паби затягують наче магнітом,
Де Хронос піщинки повільно колотить, котрі залишаєш на дні ти.
Міста все ж покажуть двори і вулиці,
зелені парки і мости клепані,
Сучасні фасади і древні пагорби, стежки до холодних склепів.
Міста засідають у кожного в пам'яті теплими вечорами.
Людьми, які будуть чекати зустрічей хоч тижнями, хоч місяцями.
Міста стоять, тумани густішають, а соти бетонні множаться.
Осінніми ранками і літніми грозам міста полонити можуть ще.
2019

Сонце за обрій котилося колесом,
хмари пливли на схід.
Зорі зіткали у небі узори
з Зодіакальних снів.
Схилена вітром суха осика
видасть останній скрип.
Хлюпне хвилясте волосся стиха,
хлопця холодний крик
озеро в собі приглушить,
поглядом
манить вона і ті
сльози Русалчині з серця зроняться
колами по воді.

Вечір спускався на місто повільно, ніби це шовк.
"Важко боротися із порожнечею, я пішов!"-
Останні слова твого ангела.
До біса, нехай.
Запалиш цигарку на кухні, кинеш в ранковий чай.

Зима впала білим під ноги,
нікуди тепер йти.
В заметах усе довкола, цей холод
як мінімум до весни,
а, може, навіть до літа.
Кажуть, треба перетерпіти.
Бажання - хильнути келих чогось з етиловим,
натомість каву в порожній шлунок
вливаєш силою.
Блюєш.
Ці спогади. Мозок стерпіти не може вже,
знаходиш в ванній спочатку бритву,
а потім ножиці.
Летять полиці, флакони й фотки, фіалки з вікон.
Запах кориці, скло на бетоні і голос тихий:
"Розплющ повіки!
Ніхто не вартий, щоб через нього збавляли віку!"-

Вечір спускався на місто повільно, ніби це шовк.
Справжній Ангел від тебе, насправді, нікуди не йшов.

Кадриль під калімбу танцює ще сонно ранок,
Усе починається "Літом" та зупиняється якось рвано:
(пасхальний) Кролик й Аліса стрибають у нору.
Оркестр, ображений таким жестом, продовжує у мінорі.

Імла спускається саваном стомлено над Дивокраєм.
Жабун дає запрошення Карасю на гру ( насправді страту).
І сподівання на справедливий суд ні в кого уже немає,
Бо Королева почала усе без оголошення старту.

Зайці якось виловлять потім голову-Сонце у сіті десь між очеретом.
Аліса давно вже доросла ллє в чай медовуху, щоб з пам'яті все це стерти.

Смердюче як пиво, розлите в генделику десь за рогом,
повіртя в'їдалося в шкіру, йшло колією дороги.

Тут душно і темно стало, як привиди набігли в лютому.
Та душі незламні сяють, в кевларовий панцир закутані.

Життя, в наплічник поспіхом  вміщене, бігло щодуху за потягом.
Вікна вокзальні шкірились гострим, завіси хитало протягом.

Ікони на покуті плакали та Дідух зостався на місці.
Прощалися з містом подумки ті,
хто йшли до найближчого лісу.

Дерева прикрили собою живих і прихистили померлих.
Спаси й збережи нас, а їх...
хай лихо у землю назад  поверне!

Листя жовтіло, шелест наповнював
холодний простір довкола.
Нам залишитися так хотілось
там, де не були ніколи.

Спокій закутував, довгий вечір
спускався на землю саваном
Зміни подібні, на жаль, приречені
віддати депресії славу.
Дощ накрапав, розчиняв у собі
залишки теплих спогадів
Ми наливали, до дна укотре,
п'яніли, але від погляду
Віяло чимось давно забутим,
у пам'яті лише обриси.

Молодість зміниться на спокуту,
славу здобудуть обрані.
Страту раптову знов переносять,
душі стають у чергу.
Рік починається і все по колу:
листя, сніжинки, червень.
Зміни у собі завжди повільні,
чужі ж просто стукають в двері.
Якби показали, то чи повірили б,
що стали такі тепер ми?
Чи це дійсно ми? Що від нас залишилось?
рани в душі і погляд?

Листя жовтіло, шелест наповнював
закутки наших спогадів.

Роси стікали безшумно у трави, ранковий подих дзвенів.
Голови маківок світло тримали, загублене між світів.

Тиша без домішок пеленою тонкою накрила ліс.
Запахи гірклості-полинові вітер звідкись приніс.

Ниточки сонця ледве торкалися верхівок сонних дерев.
Крильця бджолині перетиралися від сотень рухів за день.

Гілля дубів віковічних погнУте, коріння сплелося вщент
Синички пір'їна на ньому забута, викупана дощем.

Птаство прокинеться гучно, з криками залишилася лиш мить.
Тиша без домішок котячими кроками посеред тіней біжить.