Колгоспникам перестали видавати хліб за трудодень і стежили, щоб ніхто із селян, не дай бог — чи-то Сталін, — не запхав у кишеню трохи зерна, яке сам виростив та обробив. І скоро всі поверталися додому з порожніми шлунками й руками.
У цих тяжких умовах головним завданням було виконати план — завищений план хлібозаготівлі без усяких умовностей чи поблажок. План — одне з найстрашніших слів тих років. Воно означало роботу, голод, виснаження, тотальний контроль, штрафи, спухлі тіла, втрату близьких. План — це скелети людей, які ходили в колгоспи заготовлювати хліб, не маючи й крихти вдома.
Щодня могли прийти спецзагони просто в хату й забрати всі продукти. Спочатку, звісно, узяли свиней із коровою, курей і качок, потім відібрали борщовий набір, домашні запаси борошна та круп, яблука, гриби й кукурудзу. Перепотрошували кожну подушку й солом’яну підстилку, щоб ані горішка, ані яблука не залишилося.
Ніла пам’ятала, як мама вперше приготувала їм котлети з кінського щавлю, який раніше збирали кролям. Неможливо було забути той гіркий смак, від якого терпнув язик, як і вигляд брудно-зеленої маси перетертої з просом. І то ще були делікатеси.
Селяни пробували красти в колгоспі — то жменю зерна, то дві картоплини в рукав. Кількох колгоспників показово засудили, щоб інші не пробували, але вдома чекали голодні діти, тож люди ризикували. Восени колгосп потрапив на чорну дошку — ще одні страшні слова тих часів. Чорна дошка була вироком з обмеженням пересування. Не можна було вийти із села в місто чи інший район, щоб купити-обміняти щось на хліб. Людські домівки перетворилися на тюрми без найпаскуднішого харчу.
Того року все змінилося.
— «Жизнєнні історії», Софія Мокій
Пам'ятаємо🕯
