ещё одна куча

У це складно повірити, але з дев'ятнадцятого року пройшло вже десять років...

Пиріг і батіг закінчили грати на біс?

Починайте переворот у московії.

Коли в ТРЦ вимикають світло (відмінили мій сеанс Ванпісу блін), рух зупиняється не одразу. Працівники продовжують свою роботу, силуети між ліхтарями продовжують зникати й з'являтись, а ввімкнена поверхом нижче колонка намагається підтримувати відчуття нормальності. Здавалося б, те що більше не пульсують електросудини, а проходи занурені у темряву, ніяк не вплинуло на характер місця. Але будівля вже доступна тільки на вихід, і через зазвичай закриті двері життя повільно витікає назовні. Відчуття лімінальності повільно постає з фіксації уваги на межовому характері простору, який поступово втрачає функціональність. Розгортання у часі "переходу до лімінального" дивним чином надає контексту перетворення у квадраті. Чи не з того виникає ця патія, що нам моторошно застрягти в моменті перезбірки? Зупиняючись на велосипеді посеред пустої дороги після опівночі, з бажанням упитися незвичністю та тишею оточення, щоб повернутися до руху знову надаючи моменту контекст. Нормалізація лімінального це насамперед примирення з життям у стані перетворення. Примирення з тим, що ціле менше за суму своїх частин. Знаходження насолоди у листопаді