📚Рядками Добруцького📖

Подруга прочитала мій вірш про кобилу. Колишня подруга.

"В 9 років зарано читати Добруцького, сину" - сказав батько і забрав телефон, залишивши сина збентеженим з цигаркою та келихом вина.

Не на ту кобилу

Не на ту кобилу я поставив,
Стільки грошей схавав іподром.
А здавалося б, така постава,
Грива шовком, хвіст стоїть ребром.

Знав би, що коняка норовиста,
Жоден ще не втримався жокей.
Б'є мужчин копитами навмисно,
Хтось порадив "трійку", я - окей.

З носа в неї полум'я палає,
І в очах вогонь іще не згас.
Я ж подумав - то тварина з Раю,
Чи Пегас, що відвезе в Парнас.

А вона нескорена та горда,
На вудила й батоги глуха.
Ох, і нагла в неї люта морда,
Завше жінка схильна до гріха.

І влетів я хутко під заставу,
Більше не піду на іподром.
Не на ту кобилу я поставив,
Ех, дарма віддав Адам ребро.

Оманлива святість

Оманлива святість твоя, доленосна Єлено.
Дарма дарували співці тобі оди хвалені.
Ба, навіть Паріс
Свій розум відніс
В гріховний твій храм, де на стінах брехні гобелени.

Оманлива святість твоя, берегине Троянська.
Прегарне обличчя твоє - лиш одягнута маска.
За нею - обман,
Пуд солі для ран.
Там сотні загублених душ від гучної поразки.

Оманлива святість твоя, неземна Менелая,
Не німб над тобою - то вранішнє сонце палає.
Згорають міста
За хтиві вуста
Що так неспроста поцілунком, як ядом, вбивають.

Оманлива святість твоя, донько Зевса та Леди,
Очей самоцвіти чарують, щоб з попелом стерти.
Зіниці алзмаз,
Що спалює враз,
В той проклятий час, що до смерті веде тет-а-тетом.

Оманлива святість твоя, о, божественно-грішна.
Твій лагідний сміх - то глузлива болюча насмішка.
А дотики рук,
Мов стріли і лук,
Що серденька стук зупиняють, як тільки поніжать.

Оманлива святість твоя, музо пекла та Раю,
Вже знаю про це й чомусь знову тебе обираю.
Я - бовдур Паріс,
Єлену поніс
Крізь гори та ліс, поки Троя за неї вмирає.

Запам'ятай мене таким

А ти запам'ятай мене таким:
Усміхненим під сонцем золотим,
Незламаним та вічно молодим,
Веселим, і закоханим, й живим.

Прошу, запам'ятай мене таким:
Швидким та загадковим, наче дим,
Чи ворог я, чи друг і поборатим,
Та ти запам'ятай мене таким.

Доступним й балакучим, не німим,
Відкритим й добрим, наче серафим.
Хай в дечому й наївним і смішним,
Та ти запам'ятай мене таким.

Таким, що бачив сто доріг, як Рим,
Й лишав сліди нащадкам пілігрим.
В розмовах і достойним, і простим,
Хай в чомусь й ні, та пам'ятай таким.

І я прийду веселим й молодим,
Усміхненим під сонцем золотим,
Незламаним, закоханим й живим,
Лиш ти запам'ятай мене таким.

Розмова з Богом

Я запитав у Бога: "Мудрий Боже,
Скажи, чому війна розводить ватру?
За крок від прірви хто нам допоможе
В ту мить, коли нема куди тікати?

Чому фарбує землю кров невинна?
Чом сад Едемів огортає пекло?
Чому батьки проводять свого сина
В останню путь, бо знищив бій запеклий?"

Промовив Бог на це премудрий: "Ваню,
Із плином літ люд нехтує балансом.
Життя свої кидає карти гральні,
Та всі лукавлять праведним пасьянсом.

Добро і зло приречені боротись,
Сплели мечі давно у вічній битві.
Як світлі душі падають в болото,
На боці зла стають одразу битись.

Де більше темних - там замало світла,
Й свинцевим цвітом проростають війни.
Вдягає бруд обману правда світла,
Тож носять крицю янголи постійно.

Я ж закриваю небеса сльозами,
Встеляю землю льодом спозаранку.
Збиваю літаки не раз птахами,
Долаю темінь сонцем на світанку.

Почніть з нуля: впустіть добро до серця,
Пожніть спокути й злагоди колосся.
І ніжно перемога посміхнеться,
Щоб в мирі та любові всім жилося."