Безодня репостів

Я – солдат. Я взагалі нічого не знаю в своєму житті, замість мене знають командири. Але в телекомунікаційній мережі «Інтернет» я бажав би, щоб в українському суспільстві існував предметний дискурс – як нам дійсно вирішити поточні проблеми комплектування та припинення моральної паніки в суспільстві, що знищує його зсередини, без популізму та марічкосвіту що "треба просто рекламувати армію", та здобути перемогу. Нам потрібно чітко й детально висловлювати свої думки на цю тему, щоб це стало суспільною дискусією та у випадку раціональності – надбанням.

Я не претендую на істину. Але в мене є ідеї, засновані на моїх спостереженнях та досвіді перебування мобілізованим рекрутом. Я хочу ними поділитися.

Отже, продовжимо.

Поточні методи мобілізації водночас сколапсували як метод комплектації та дискредитували себе в очах широких народних мас. Більш того – вони принизливі для самих військовослужбовців, що виконують задачі комплектування, людей зі званнями, нагородами та нерідко бойовим шляхом та пораненнями за спиною, котрі вимушені терпіти хамовитів жлобів з числа цивільних.

Тоді поставимо все з ніг на голову.

Цивільні не розуміють що їх очікує в армії? Тоді наочно їм продемонструємо – хай держава виділяє ресурс на обов'язкове шоститижневе кмб для всіх громадян чоловічої статі та бажаючих з числа жінок призивного віку та спускає план на тцк та сп.

Те, що побачать вже колишні цивільні на кмб буде неймовірно цікаво. Тактика, такмед, вогнева підготовка, демонстрація наявних озброєнь вогневої підтримки, взаємодія разом з бронетехнікою – це все ве-се-ло. Мені важко уявити чоловіка, що не буде в цьому зацікавлений.

Після завершення та отримання сотого ВОСа людина зможе обрати – підписання контракту з будь якою частиною з короткостроковою (місяць) можливістю розірвання рівно через календарний рік чи одразу звільнення в запас.

Обере контракт? Чудово, це забезпечить поточний приток особового складу. Якщо розчарується, то звільниться через рік та буде шукати інші варіанти чи залишиться в запасі. Звільниться в запас одразу? Чудово, буде повертатися думками в цей неймовірний досвід та почне шукати варіанти для контракту через якийсь час або стане середньостроковим мобілізаційним резервом котрий не буде потребувати додаткового навчання у випадку необхідності швидкої комплектації підрозділів.

Звісно, все населення одразу не проженеш. В цьому й буде полягати задача ТЦК – заповнювати чергу та назначати дату, на котру треба буде явитися наступним хвилям. Навіть якщо місце в черзі буде через рік – нічого страшного. Виписати довідку, що людина очікує кмб на таке-то число та відпустити.

Як забезпечити обов'язковість явки? Зробити військовий квиток або документ, що засвідчує про очікування черги, обов'язковим взагалі для всього: банківські операції, вступ у ВНЗ, працевлаштування, отримання водійських прав, виїзд за кордоном (будь яким з поточних легальних методів) перевірка документів патрульною поліцією. Якщо довідка відсутня або прострочена – будь яка санкція, починаючи від арешту та примусового проходження кмб та завершуючи вилученням транспортного засобу та штрафом.

Амбітно та дорого? Неймовірно. Я сам не вірю в те, що написав, наврядчи уряд зможе навіть додуматися до подібних радикальних змін. Але з іншого боку – чи не є амбітним та вартісним наше бажання перемогти Росію? Треба відповідати викликам часу та не боятися пропонувати – інертністю цю війну не виграєш.

Трохи пізніше продовжимо розмову про зміни, але вже умов несення служби.

Пройшов вже достатній період з початку моєї служби, я багато що зібрав докупи в голові за цей період, тож думаю варто почати серію невеликих постів на підставі моїх спостережень.

Моральна паніка

19 грудня Президент України Володимир Зеленський озвучив цифру дефіциту особового складу, котра була передана йому найвищим військовим керівництвом — 450-500 тисяч осіб. Для багатьох ці числа виявилися шоком – як, в умовах постійної мобілізації, ми зіштовхнулися з такою потребою? Трохи менше здивування вона викликала в тих моїх знайомих, що проходять службу, й в тому числі в мене, що за цей рік встиг зіштовхнутися з особливостями роботи ТЦК та СП, навчальних центрів та кадровою ситуацією ряда підрозділів.

Отже, почну з того, чому з'явилась ця цифра.

Відповідь: фактично мобілізації в Україні не відбувається. Плани, що спускаються згори в ТЦК та СП, не виконуються. Навіть ті результати, що демонструються, з'являються за рахунок добровольців котрих оформлюють як мобілізованих (як автор цього тексту) та значної кількості загублених по життю людей, на котрих виходило вплинути психологічно та протягнути їх по всім етапам оформлення в ТЦК та СП.

Не дивлячись на всю істерію в ЗМІ та серед широких народних мас багатомільйонної країни, що спекулюють навколо відео, де декілька військовослужбовців невдало намагаються виписати повістки декільком людям в спортзалі, чи вступають в конфлікт та поліція когось заарештовує, фактично це не робить абсолютно жодної погоди та ніяк не впливає на процес комплектування.

Справа в тому, що в Україні неможливо мобілізувати людину проти її волі, а військовослужбовці що виконують задачі з комплектування не мають жодних повноважень щоб якось примусити їх це робити. Повістки, що приходять, не мають жодної сили. За неявку не передбачено жодної санкції. Навіть якщо призовник приходить в ТЦК, той не може ніяк обмежити його до завершення ВЛК та отримання "повістки на відправку". Тобто, щоб отримати її, це ще треба постаратися та завершити всі бюрократичні процеси в центрі комплектації. Але навіть якщо призовник проігнорує її, то сісти через це буде важкувато — на практиці, подавати призовника в розшук це занадто велика волокіта для ТЦК, а суди від початку війни фактично паралізовані по ряду причин.

Нарешті, коли ви мобілізований, то тоді здавалося б все, під ковпаком... Але ні. Досить швидко найбільш зухвалі військовослужбовці розуміють, що навіть армійська бюрократія має на них мінімальний тиск. В той час, як в усіх воюючих арміях світу протягом всієї історії покарання (за те саме невиконання наказу) доходило до вищої міри, в Збройних Силах України процес притягнення військовослужбовця що пішов у повний відказ хоч до якоїсь відповідальності настільки трудомісткий, що легше цього порушника просто вивести поза штат та забути за нього. Навіть якщо зібрати всі документи, все знову упреться в те, що судова гілка фактично паралізована й дезертир ніколи не буде покараний.

Чим більше я думаю про це, тим більше дивуюся тому що ми взагалі якось воюємо та місцями навіть здобуваємо успіхи. Багатотисячне військо, де всі процеси відбуваються за рахунок небайдужості учасників при майже повній відсутності якоїсь працюючої системи. ЗСУ не існує — є тільки Бог, чи якась інша трансцедентна сила що утримує в купі всю цю махновську ватагу з кадрових військових, добровольців та випадкових людей, іншого пояснення власним спостереженням я досі не можу знайти.

Далі буде