Чи можна спостерігати за руйнування як за красою поки ти розумієш, що ламаєшся саме ти? Ти і є хаос, ти і створений, що б знищити себе ж самого рано чи пізно. Емоційні переживання не турбують так саме як колись, можливо, усамітнення стало кращим ніж перебування з кимось, бо ти сприйняв факт, що всіх раниш, або тебе ранять, хоча ти і до того знали, що люди на те і люди, що б робити помилки, але після всіх подій тобі справді здається, що ти саме та прихована картина в галереї, яку ніхто не побачить, на щастя чи на жаль нікому не відомо. Мені набридло прикидуватись, скоріше за все через самоізоляцію я втрачу людей, що перебували з мною деякий час, а може й ні, я не знаю, не знаю як почуватись, бо єдине, що мене заставляє продовжувати своє існування в цій реальності це розуміння, що смерть це темрява і якщо я загину тут, тоді більше не побачу тих хороших снів та людей, ахахах, мені здається, що деякі навіть спілкуються зі мною через сни, або мій глузд вже настільки сильно не сприймає все довкола, що пробує надати собі допомогу брехнею у снах, я ніколи не дізнаюсь.
