Навідник - молодий хлопак, що прийшов в роту під час крайньої ротації перед моїм звільненням, відпрацював на відмінно, враховуючи, що це була його перша бойова стрільба. На жаль, машин виявилось 2, і та що була "на підхваті", встигла забрати уцілілого шпійона та підранка, що скоріш за все швидко перейшов в категорію жмура; як раз в той час коли козаки лишень вийшли пройтись-глянути на результат.
Машина була в решето, в бардачку валялось кілька десяток сімок різних операторів, впереміш з певною кількістю кнопкових телефонів та свіжих автомобільних карт по всій машині, чого явно було забагато для звичайної поїздки на природу. Того сумнівів, що це була не спонтанна фотосесія - не лишалось жодних.
Цікавинки на тому поки закінчились і ми з моїм механіком, якщо й воювали наступний десь тиждень часу, то хіба з побутом та відлижною холодригою.
Взагалі армія як суспільна одиниця і війна як явище, завжди була тим надійним "виходом за межі комфорту", повною перезагрузкою світу навколо, про який без кінця тріпаються офісні пролетарі на курилках в обідню перерву, разом з іншим насельниками постіндустріальної епохи, але так нікуди і не виходять, лишаючись і надалі в полоні ринку примітивних розваг, вражень та нестримного потоку споживання інформації, відособлючись від творочого плекання дійсності, через що і отримують всілякі вигорання з гамузом мегаполісних неврозів.
Вояки ж за дефолтом, живуть в світі абсолютно несимуклярізованому, де є простір і для чуда з міфом, та де всі категорії, про які атомізований посполитий епохи пост-модерну здогадується переважно лише поступом споживання художнього контенту чи сімейних розповідей про давно минулі дні - від смерті, до честі та любові.
З цього крайнього взаємонерозуміння обидвох суспільних станів, як правило і породжується всіляка біхейвориська єресь про солдат як безкінечних птрс-ників, котрі потребують безкінечного жалю та мозгоправних маніпуляцій, хоча в дійсності саме солдати і є найбільш здоровою (в тому числі психічно) частиною суспільства, хоч і не безкінечно; для щастя котрим потрібно не так вже й багато, з огляду на концентрованість, амплітуду та якість пережитих вражень, що визначаються не підбіркою нетфліксу, а найжорстокішими явищами і вираженнями епохи. Навпаки, це суспільство котре в нашому випадку з відставанням (Слава Богу!) тягнеться шнурком в фарватері загальнозахідних цивілізаційних процесів, потребує невідкладної екзистенційної допомоги, припаркою для чого зараз виступила війна котра зачепила всіх до одного українців, що безсумнівно непогано витвережує та оздоровлює суспільство спускаючи його до грішної землі з полону різномастних ілюзій та екзистенціалістської брєдятіни, котрою нашпиговують нашого європейською брата останні 70 літ, шляхом споживання деконструктивістської "творчості" всіляких французьких недоносків.
В конкретно моєму випадку, це мало наступний вигляд: я будучи людиною досить таки лінивою і довго запрягаючою за півроку між звільненням з армії та мобілізацією, звісно ж встиг уже обрости буржуазним душком, проїдаючи кровні дємбєльські філки, в декораціях дрібноміщанської возні, коли весь рід твоїх занять проходить в перегортуванні стрічки, походом в ларьок по цигарки та небажанням пошуку роботи. Але мені, було цілком простітєльно, оскільки я і так збирався підписувати піврічний контракт, рівно тоді коли вчергове заїбе оточуюча дійсність, подібне болото з "обнуленням" я вже переживав на проміжку між першим дємбєльом та першим контрактом. Того цей етап війни з мобілізацією, хоч і заскочив (як вже писались в перших дописах) неочікувано, але сутнісно не здивував, до нього я був готовий та налаштований хоч і надіявся на трішки інакшу драматургію.
Саме того спання під рідним наддніпрянським небом, по 4-6 годин на добу на бронежилеті, замість матрацу чи хоч би карімату, в мокрому через лютнево-березневий дощ зі снігом спальнику, та подушкою у вигляді аптечки набитою з рукавицями у шапку й підпертим під нею автоматом, я звісно сприймав за чудові духовні ліки, що досить брутально тягли за чуба з хащів комфортної городської битовухи - де якусь ледве не
