Я не хотіла йти до психотерапевта, з якою була в терапії до цього (так-так, я старанно хотіла «виправити» себе, тому не раз приходила в терапію). Напередодні реанімації зателефонувала їй зі словами, що мені дуже погано і страшно, що я не впізнаю людей, вулицю, себе і нічого не відчуваю, але отримала: «Побачимось через день, як домовлялись, все буде добре». Тепер мені не вірилось, що все буде добре. Не хотілось ні до неї, ні до кого взагалі.
Цілодобово лежала і плакала, не їла, не розмовляла, а на вулиці жахалась кожного звуку і впадала чи в крик, чи в паніку, чи в ридання. В якийсь момент я погодилась, що таки варто сходити по допомогу. Потім стало ясно, що потрібні препарати, бо ситуація і стан надто важкі. Для цього треба психіатр. Ми знайшли декілька номерів, один із яких я набрала, приїхала, пояснила, отримала рецепт, а заодно і запрошення на пробну терапію. У нас стався контакт і він триває вже третій рік.
Я дописую цей текст із розумінням, що спроба написати — надцята, але я нарешті додрукувала до кінця і жодного разу не заплакала. А ще мені не соромно за цей «вчинок». Мені просто досі болить.
Чому має бути соромно за свою слабкість? Перед ким? Чому спробувати померти — це «и не стыдно тебе»? У самогубстві немає нічого ганебного. Як, власне, і романтичного чи драматичного, чим ця тема часто оповита. Це не соромно, це страшно і боляче — бути на цій межі, не бачити виходу і бути переконаним, що ніхто не допоможе. Це глобально сумно і тривожно, що через чиїсь слова, вчинки чи нав’язані переконання можна настільки глибоко повірити і знецінити себе, щоб обрати врешті абсолютне нічого замість бодай чогось.
Суїцид — це абсолютна темрява. Крапка. Невдала спроба «відкочує» морально назад, бо від цієї межі потрібно якось відповзти і знову намацати орієнтири. А «майже вдала» спроба — в самий, так би мовити, початок. Смішно, може, чи дурненько звучить, але це як наново немовлям стати. Бо увесь у сопельках, частіше не говориш, а плачеш, ходити складно, самостійно вмитись — ніяк, їсти важко та й нащо, з дому виходиш за ручку, вважайте, психіка на рівні дитинчати. При цьому пам’ять тіла іноді влаштовує концерти з повним паралічем, судомами і всім, що йому не сподобалось, коли вмирало.
Від середини 2015-го я вчилась жити наново, потрошку себе вирощувати, викорчовувати «чуже», ламати криве й шкідливе, загоюватись, зрощувати щось у собі і будувати височенну стіну від усіх цих «соромно». Сьогодні мені 25, за вікном 2018-й, і я досі вчусь, переінакшую, падаю і ледь встаю. На жаль, досі не викинула опцію «прикінчити себе» і знаю, що цю скалу ще «лупать і лупать».
http://thedevochki.com/2018/08/06/vmirati-tak-iz-soromom-istoriya-pro-te-yak-ya-naklala-na-sebe-ruki-i-shho-vidbuvalos-u-reanimatsiyi/
