Сновида

Мы заехали в тьму. Из неё нам никак не выбраться.
Дождь прогонит зиму. Дождь прогонит лето.
Дождь прогонит детей из рассветной мыльницы.
Дети вернутся в рассвет из рассвета.
И, может быть, выберутся.

Мы приедем. И будет конец долгожданной встречи.
Дожидаясь последнего чуда, срифмуем на "вечер",
Сверчок тонко клюнет в сердце, оборванной речью.
Мы заехали в тьму, оставаясь простыми встречными,
Из нее нам никак не выбраться.

От желаний сказать о молчании каждой белочке
мы ломали колёса своих и чужих вертелочек.
И на фабрике снов столько душ порвалось человеческих.
Сохрани эти строчки нашей горелой вечности.
Мы полюбим и тьму от беспечности.

Мы могли сказать больше, когда воздухом вскрыло ребра.
Когда неба касался язык. Одиночество рушило стены.
Стены рушили нас, открывая в нас бездну и космос
Мы открылись наполную. И забыли о детстве вневременном.
Тьма становилась убежищем и окопом.

Мы не дети уже. Или дети, но только во взрослой шкуре
Мы забыли своё начало и построили нас из вымысла.
Мы продолжим свой путь, выпуская в горящее небо пули.
И, теряя себя,
переполним конечность смыслом.

Мы полюбим и тьму так яростно,
что о ней забудем,

поднимаясь по хлипким ступенькам
скрипящей виселицы

авг 20

@anfedorenchyk

Нечасто мені трапляються тексти, які я багато разів перечитую, вголос і про себе. Їх хочеться читати тихо. Ось один із них.

що ти бачила, розкажи мені, скільки виходила безоднями,
скільки змій під твоєю шкірою, скільки спогадів перекреслено?
я людина з пап'є-маше, і я своє тіло із тіней створюю,
з відображень твоїх, душе моя. дай упитись твоїми веснами,

стати течіям – передтечею, стати річищам – протиріччями,
стати вироку – запереченням, стати веслами, щоб розбити їх,
стати крилами, щоб віддати їх. знову бачу твоє обличчя, і
обертаюсь твоїми страхами, проростаю твоїми квітами.

сядь у човен, я проведу тебе через розлами, через розлади.
знай, у мене багато сутностей, та усі – наче клапті, вирвані
із священних писань і сутінню переплетені вкруг кісток моїх.
йди на світло, я відпущу тебе назавжди у обійми Ирію,

щоб ти стала вітрами, травами, небесами моїми теплими.
я залишусь твоїми ранами і твоєю святою вартою.
я оголюю прірву нутрощів. як осиковий лист, під ребрами
б'ється серце – мій ключ до сущого, що зачинить ворота Тартару.

Серенада

мила моя
ти глибока як
дикий гортанний крик
як маріанська пітьма
марсіанський багряний сніг
дух пубертату у зморшках
петарда весни під дих
пілігримада чумна
я лиш верства твоїх доріг
я провалився крізь ефи ефіру
і сам на сам
свій контрабас волочу
наче факели Герострат
сплю у під'їздах
кістьми проростаючи у міста
дуб
а на дубі ланцюг
там стежина крізь Самосад
там на помості
вовки
і волхви
і відьомський вальс
а під помостом
хрустять череп(к)и
відчуття та час
зламаним мозком
прокотиться
сонце і декаданс
наче два постріли
в постелі
крізь коматоз/екстаз

у безлюдних степах з павутинових веретен
я відмотую страх і розвіюю, наче дим.
місяць, мов ятаган, відсікає від мене день,
коли пан чи пропав, коли рідне стає чужим,
коли вирване серце, мов паросток бур'яну.
я зачерпую берцями землю і сіль землі.
я зерном споришу усі обрії перетну.
я зі світу втечу, та ітиму завжди по ній.
мов стежина недопалків, тліє Чумацький шлях.
мідяними підошвами стоптані сто планет.
місяць, мов ятаган, розітнув небеса на два.

по той бік переправ залишилася тільки смерть.

створіння без тіні, безколірний хамелеон
солоні склепіння очей розтинає ночами,
лишає хвости у затерплих лещатах долонь,
мов коми між літер, застиглі смушевим мовчанням,

мовчанням ягнят. і у чарку накрапує ніч
беззубим прокляттям із вистиглих вуст ойкумени,
викреслює вугликом зморшок на картах облич
задумливу муку, намотує на веретена

сліди данс макабру, уплетені в пута секунд.
загубленим скарбом зі дна витріщається місяць.
ковтаючи душу його, обертаюсь на ртуть,
на пташку у мушлі, на сонячний вітер у клітці,

на пісню німого, на світло в зіницях сліпих.
злітаю з порогів чуттів бездоганним оммажем
провісника ранку. поцілюю ночі під дих.
лускатий загарбник впивається в зоряну пряжу,

і рвуться по швах небеса, відкриваючи день,
і падають башти мовчання під стогони серця.
стікає стаккато життя по кістках веретен.
я буду звучати, і хай це не матиме сенсу,

я буду звучати, зірвавши зі світу полог,
я буду звучати, безсила, сліпа, на колінах.
розправивши крила, мій вогненораджений бог
розсиплеться пилом світил на вуста покоління.

ти була наче лезо, яке розсікає горло.
ти не билась до крові, ти завжди влучала в серце.
ти стрибнула у безвість між віхами космогоній,
обірвавши чергове життя - у мовчазну безвідь,

де пульсує коріння, вростаючи в кілометри
пересохлого русла ріки безіменних тіней.
під холодним склепінням моста ти не знайдеш смерті.
твою юність, погрузлу у мул полиновим сім'ям,

не приймає земля, випинає чорнильні стебла
крізь бездонний колодязь, захований у дзеркалах.
по дніпрових заплавах ти снами пливеш у небо,
заповзаєш під скроні в подобі левіафана.

німби часу сталеві на шиї, неначе зашморг.
антрацитові пили впилися у злами ребер.
обіймаючи стелу, під серцем вмирає пращур.
із насіння полину зростають нові дерева.

мов бамбукове збіжжя, гілки пробивають тіло.
крізь пустоти скелета промінням із потойбіччя
ти засліплюєш вічі. нова ойкумена тліє
ембріоном комети, яка розсікає вічність.

пам'ятаєш закляте коло, де ти знайшла мене?
димний бар, де збиралися демони, джини, мари й обірванці.
вони скалились частоколом дротів надламаних,
розливались прокляттями в темені, епілептично пінились,

прилітали в лице плювками, дощем недопалків.
недолугий маленький П'єро, як тарган, чобітьми роздавлений.
я скотився на дно, мов камінь. у щем від опіків
заливаючи палений ром, я осліп і не помічав тебе.

тiльки ти розуміла, Таллі, і мовчки лестила
моїх віршів смолистій іронії, в рими невмілі вплетеній.
ти свідомість мою гортала заточки лезами.
поміж ребрами серце розпороте вибухнуло кометою,

перекинулось чорним сонцем. світило мрілося,
танцювало в моєму нутрі, пробиваючись метастазами.
твоїх ікол пекучо гострі сліди по синапсах
розливали гарячі вітри, і чуття мої захлиналися.

ти поезію перевтілила злими жартами,
із отрутою змішаний сміх наливала царям і покидькам.
як відбірним дурманом, чадила лихою правдою,
і я був у обіймах твоїх не маленьким П'єро, а Джокером.

я збивав головою зорi - зіниці всесвітів,
із хребта твого вирісши вежею, небо словами ріжучи.
пізнавали катарсис мойри. на нитці безвісті
хитрий блазень химерив мереживо, грав із богами в піжмурки.

та мене не знайшли, бо дух мій розтанув чарами.
твоїх пальців безжальний пінцет виривав із корінням сутностi
із моєї душі. у сутінь вростав свічадами
недолугий маленький поет, розтягнувшись в кривавій усмішці.

✨сподіваюся, всім запрошеним буде затишно тут🌙

Потяг

небо сплелося корінням із віщим мороком.
стало минуле голками і сном ожиновим.
стежка моя – крізь тумани дурманним подихом
дев'ять світил пронизала, мов чорна тріщина.
погляд холодних вогнів обпікає вилиці.
я не встигаю вчитатись у зорі схилені:
буду наївним героєм чи самовбивцею,
ставши обличчям до світу, з яким покінчено?

знову і знову мій потяг зривало з колії.
ніч роззявляла пащеки німі безоднями.
ліс обступав видноколи зеленим повенем,
кидав відтри під колеса новими рейками.
всі машиністи вмирали від епілепсії,
і пасажири не мали надії жодної.
билися у маячні чергової сесії,
рвали волосся, заходячись від істерики.

знову торив навмання лісові прогалини
полоз залізний у передсвітнім зареві.
зламана віха життя від стрибку, пропалений
дикою швидкістю розум. вікно розколоте
досі росте із хребта. я тонкими крилами
зрісся з останками міст. розливаю марево
іскор у рідних кварталах дітей посивілих,
навчених намертво, ніби мовчання – золото,

пам'ять – ланцюг перероджень, синхронне мислення
людства у череві змія, що в'ється колами
меридіанів. петлею металу стиснена
наша планета у точку масштабу всесвіту.
нікуди йти. лиш заплющити очі й падати
в шелест лісів крізь розбиті шибки, відколи я
свій манівець між гірким забуттям і правдою
перами креслю на гранях пустої безвісті.

полум'я ллється у пíтьму, пір'їни сипляться
в очі озер, і дзвенить водяними кільцями
змінений час, осідає, мов пил, на вилицях.
потяг ніколи не стане на вірну колію.
знісши кордони свідомості, віри митниці,
пройде крізь мене, мов лезо, і ніч розвидниться.
ні, я не стану героєм чи самовбивцею,
переписавши у вічність свою історію.

Лісова царівна

плакали дзвони. луни лилися горами.
літнього пастора сивий юнак відспівував,
прийшлий іздалеку. люд смутний шепотів : «у гóрі ми».
чутка пішла, наче порожньо в домовині.
лиш Болеслава стояла німа і знічена.
хлопець з обличчям святого, худий, знесилений
чаром незнаним уразив невинну дівчину.
юнка ховала свій погляд бездонно-синій,

плечі тремтіли. проповідь перед прощею
в серці зростала зловісним п'янким неспокоєм:
той, хто ходив у праліс, не буде прощений.
цар лісовий владарює у дикій хащі,
здійснює мрії гріховні, бажання втаєні,
зваблює душі, навіки в полон захоплює.
в лісі молитви безсилі. чаклунські марення
навіть священика ввергли в пекельну пащу.

люд розійшовся. а Болеслава, схована
храма стіною, вдивлялася в іскри зоряні,
пасмами срібла й ту́гою молитовною
в риси тонкі перелиті. коли проміння
сонця поглинула темрява, ще лишалися
двоє на цвинтарі. та крізь поля незорані
тихо побрів молодик під корони пралісу,
а Болеслава за ним, мов бліде видіння.

скинув він ризу - бачила із-за стовбура -
з тіла камінного, вкритого вогнецвітами.
чула: вітають духи свого господаря.
бігти незмога – корінням обвило шию.
«пастор з кадилом приходив, щоб рід мій знищити,
сам же помер на жертовнику, кров'ю вмитому.
знаю, чого ти бажаєш. навічно, дівчино
станеш моєю царівною. я укрию

дух твій від пекла, небес і лихої смерті,
та віддаси своє тіло в дарунок пралісу.»
він упивався у чресла її простерті,
м'ясо ковтав, а вона захлиналась криком,
доки душа не злилася з землею пращурів.
Бога забувши і як вона зроду звалася,
стала в нечистій подобі за мавку кращою
лісу влада́рка нескорна, чаклунка дика.

***

сотні порожніх могил заміта хурделиця.
ліс не узяти ні полум'ям, ні сокирою.
в про́клятих землях більше ніхто не селиться,
крім юродивих, що кланяються з покорою
вла́дарям пралісу, посаг складають з духами
і упиваються древньою, злою вірою.
тільки у вітряні ночі піснями-муками
плаче дзвіниця, і луни мандрують горами.