fishechka

Взагалі не мій стиль:) Написала, поки їхала на літературний вечір до Мурки. Але хай буде тут! 😉

———
коли в тебе (чи в тобі)
не залишається вже нічого,
залишається тільки дрочити.
одночасно на мене
(та на свої буковки).
виплакувати кожне слівце,
витягувати клішнями рими,
ловити бедтріп
(а намагатись ритм).
доречі, норм поети
(здавалось би),
а досі з цим клеїться досить погано.
модно осте сте, бі бо бу (так простіш,
не шарять прихильники Пушкіна
та Мандельштама).
я сама, як та полиця
під гнітом заборон та забобон тримаюся,
і нутро, і нудьгу, і сум у тексти ці,
пишу вірш про вірші
і тих, хто їх пише,
а краще би – спати,
(а ще ліпше – секситись).
метелики молять всередині
вперто:
«Ян, не пиши про кохання, дай, блядь,
померти».
фонтанами строфи із нас всіх плюються.
кожен типу в пошуках істини,
коли всередині пусто.
а шо рух поетів? — нафталін,
морок
та пліснява.
в кімнаті, де ніби «свої» та «сучасні»
все частіш мені душно стає
і тісно.
занадто принципові,
хіба це не показник тупості?
майстри слова? облиште
графомани, чиїм віршам
місце після «хуй» на стінах
вулиць.
таким хоч би що – гризти себе
та з іншими гризтися,
ні честі не мати, ані лімітів безумства,
світ не «чорне» та «біле»,
дітки, збагніть це,
ділити не варто тих, хто творить
мистецтво і тих, хто искусство.

А у нас вчора пройшов поетично-музичний вечір ZHOR та параллельно мій День народження 😅
Як приємно читати такі слова 🥰🫂

Помітила, що останнім часом Вам тільки анонси кидаю. Майже віршів не викладаю ні старих, ні нових, ото тільки один вчора народила 🥲 Ні відосів з декламуванням…

Насправді це все тому, що зараз йде активна підготовка до двох творчих івентів в рамках проєкту ZHOR – поетичного та музичного, де я є співорганізаторкою 🤭

Всі мої ресурси використовуються саме на них. І хоча насправді є натхнення творити, і я перебуваю у тому внутрішньому депресивному стані, коли можу щось нове написати, мій організм каже, що краще цю вільну годинку поспати 😴🫠

Тому, людоньки, найближчим часом обіцяю виправити сітьюейшн 🙏🏻

твоя груднева Пташка, що
безглуздо билася крилами
в клітці нейздійснених див,
стала майже ніяка.

не співала пісень, не дзьобала
просо. чистить пір’я
і щебече як мантру
«не плакать».

хіба ж така Пташка плаче,
як крила вгору
(не до бога, до надії)
вірно і чітко направила?

та не встигла і перший
політ здійснити у небо —
світ спіткав безжалісно
долею Авеля.
.
.
.

не дихає Пташка,
кров із дзьоба ледве тече,
натомість хазяїн зі сміхом
пʼє трунок трупний:

«хотів значно більше,
ніж взяти Пташку-трофей,
тільки знову тільце
кладу в колекційну купу…»


21.06.2023.

не важко збідніти лиш за добу,
доля часом налаштована войовничо.
я певно в житті щось не так роблю,
що біднію на кохані обличчя.

в мене все загубилось, і всередині десь,
як в кишенях стало майже порожньо
як спокій знайти, коли твердив сам Бернс:
«З добротою живеться тривожно»…

14.06.23.
💔

Бермудський трикутник. У ньому є коло. Мій Всесвіт таємний ховається там.
Баланс встановити теплотою на холод — фокус провальний. Багато є травм.

Приборкував демонів святістю намірів, натомість ця нечисть його годувала.
І власницю сумніву окутав він пломінем зневіри у Бога під звуки хоралу.

Мій Всесвіт — це мізер, але десь існує. Під гаслами болю, заступництвом Раху.
Серця мандрівничі кричать «Алілуя», іх власники-вбивці пʼють чачу в папахах.

Пускає він в гості без квітів та сміху. Квитків, залицянь і цитат від Сократа,
Мій Всесвіт — найближчий для пошуку втіхи. Якщо комусь вдасться її відкопати.

Це сила, це віра, що світ на шматки, чи на прах розсипає й піски зернаті.
Байдужість у ньому тобі не знайти. За спроби останні дам привід триматись.

Мій Всесвіт безмежний та вічний. Нестримний. Із різних планет, чорних дір, кольорів.
В нім зірки мерехтять крізь склепіння космічне, на зло катастрофам моїх кораблів.

Світи, не спиняйся. Будь ласка, світи, бо болем всередині вже затуманив.
Де хаос і згуба людське щось знайти — бурхливо рікою текти мов під камінь.

Кому ти належиш, Всесвіте мій… Мені чи нікому — що з цього гірше?
Для кого досі існуєш та мерехтиш, заповнений згаслими зорями інших…

Предпоследний вальс весны

"Грань отточенной стали"* - так пел менестрель, только я уже не смогу
Я принес тебе лучшую требу из треб, до сих пор не касаясь губ
Посвятил бы все песни на лучший мотив - просто я не умею петь
Как любой из сапсанов, скворца проглотив, молчалив, как и будет впредь
Мне дорога одна - неприютный отрог серых скал и овражных чащ
Ухожу лишь на время - и время мудро, мне подарит свой плащ с плеча
Из соленого севера, перьев совы, бересклета родных плодов
Но тебя не прощу, хоть тебя не забыл. Заходи под цветущий кров
Прорастаешь на мне, как живой цикламен
Я коричнев и сер, и пожух от зимы
Из зрачков моих патокой вытекла медь
Ведь не нами начертано - вместе не будем мы
И навеки расстанемся мы

Тебе рады во всех многолюдных местах, тебя ждут, как лучи тепла
В многоцветных нектарах опять прорастай, сквозь останки ненужных плах
Средь сообществ любых - через ночь, до зари - будешь нужной, родной, своей
Я Самайна погашенные фонари тихо спрячу среди ветвей
Древних тисов и буков, исчезнув тогда, когда белый цветет венок
Посвященных сонетов, чьи листья отдать не стесняется каждый, но
Столь чужда, непривычна, хотя и нежна, твоя суть в ледяных глазах
Моих мертвых зверей, о родная княжна, чей росток от снегов озяб
Даже имени всуе не произнесу -
Я на это решиться не в силах, увы
Все осенние листья отдали под суд
Обнаженные шпаги проклюнувшейся травы
Изумрудный огонь из травы

Говорила, что разные мы от начал, обещала, что ничего
Нет постыдного в этом. А я же молчал, у чела твоего чеглок
Вьет гнездо, и хмельному не будет конца - все бокалы твои сполна
В ярком дыме тумана распустится сад - выдыхай его, исполняй
Свои песни и танцы, и в вальсе простом будет каждый, кто пережил
Мои острые иглы, ненужный простой сна лесов и стерню от ржи
Мои белые космы и смертную вонь, на погостах средь тьмы живых
Зацветет горицвет, под корнями его белой костью я тоже был
Я, наверно люблю. Я... Ну можно скорей
Завершить этот круг, где один только мог
Проводить торжество, а второму - сгореть
И не будем вдвоем, как сплетается свежий мох?
Безразличный сияющий мох...

Грань отточенной стали - чужие пути, только каждый лишь о своем
Будет мыслить. А шмель над долиной гудит, полной ряста, за окоем
Убегает ковер из шафрана и сна, я во сне тебя сберегу
Хоть веселье все это - хоть кто-то бы знал - в моей жизни сродни врагу
Не щадящему холод и рвущему сеть одиночества тусклых дней
Я умру, когда явишься ты. По росе мне любовь бы отдать - Я НЕ
ПЕРЕВАРИВАЮ НИКАКОЙ ТРАВОСТОЙ, пока зелен он и велик
И останки души унесутся на сто или тысячи долгих лиг
Но однажды вернусь, золотя рукава
У дубовых, березовых, ивовых рук
Когда будешь ты гаснуть, страдать и взывать
О любимая, я на тебе до конца сгорю
Равноденствием черным сгорю!

*взято из песни Тэм Гринхилл

Могла написать бы, что не каждый день посвящают тебе стихи, но за эту неделю аж несколько стихов и одна песня 😅😂 Типичная участь девушки в литературной тусовке. Одним хочу поделиться. Это просто 💔