З чого усе починалося. Ч2
Одного дня Старий Боляк зрозумів, що знайшов слова до усіх інших слів. Словник був майже готовим: списані зошити лежали на столі, під столом, біля ліжка, в інших кімнатах, на горищі, у літній кухні, в коридорі, на шафі, біля неї, у ній, на печі і на інших площах в різних покоях, які раніше слугували для проживання, а тепер були місцем для зберігання сотень списаних зошитів. Ті зошити не змогли окупувати лише кількох квадратних метрів в будинку. В кінці коридору, що рікою протікав поміж берегів кімнат, був невеличкий покій, двері до якого були єдиними в будинку, не рахуючи вхідних, які зачинялись на ключ. Старий Боляк не розумів, відколи ця кімната зачинена і обурювався, кажучи, що у ній є вільний простір, який ніхто не займає, і туди можна покласти бодай кілька зошитів. Малий Боляк покірно слухав кожне слово дідового обурення, але надалі носив ключ із собою, зачиняючи кімнату щоранку.
Старий шалено тішився своїм успіхом. Після сніданку виходив на вулицю і ніби наново вчився бути у світі - перевірка записів, пошук місця для вже перевірених і для тих, які потребували редагування, укладання і все інше забрало у нього вісім місяців. Весь цей час Старий Боляк не виходив з будинку і все, що діється назовні - літа і спеки, осені і врожаї, зими і псяче виття, весни і мокроту, життя і смерті - міг бачити лише крізь вікно. Але не бачив, бо перебував десь поміж своїх записів - іноді буквально, - і знаходив час лише для сну і харчування. Протягом того часу Малий Боляк геть відвик бачити старого поза межами його кімнати, у яку він зніс усі зошити. Дивним було і те, як усі вони помістились у ній, залишаючи хоча б якийсь простір для дідового тіла. Іноді малий прокидався від того, що чув чиїсь кроки за дверима. Але майже одразу згадував, що дід ще там - у сусідній кімнаті, і час від часу виходить з неї до лазнички, човгаючи старими черевиками, на які колись виміняв фотоапарат. Малий Боляк любив фотокартки, що подарував йому дід якогось дня народження, але не знав, чи зміг би полюбити процес творення знімків - про фотоапарат він чув лише з розповідей старого. Йому хотілось думати, що полюбив би.
Старий Боляк ходив садом і приглядався до засніжених дерев. Стояв, дивився, а потім підходив ближче, зривав із якоїсь гілки плід снігу і куштував його. Мабуть, сніг з кожного наступного дерева смакував інакше, бо після того, коли старий перетряс усі дерева, не соромлячись їхньої чорної оголеності, подався до слив, що росли в кінці саду. Коли він дістався сливових гілок, натряс снігу на долоню і приклав її до рота, на його обличчі з'явився вираз незадоволення. За вечерею він розповідав малому, що той сніг не такий холодний, як, наприклад, сніг з яблунь. Малий відповідав, що теж був у саду і помітив вираз обличчя діда, хоч той і не бачив самого малого, який ходив за ним і намагався зрозуміти, що робить старий. Малий Боляк розповідав, як занепокоївся, коли побачив, що дід дуже скривився. Старий вислухав майже до кінця і відповів, що йому на мить здалось, ніби він не розтлумачив того смаку в своєму словнику, але швидко зрозумів, що це не так. Далі він розповідав Малому Боляку про те, де шукати тлумачення того смаку - в якому зошиті і на якій сторінці, але малий того не слухав. Він тішився, що дід зміг розтлумачити все існуюче, але світ бачив по-своєму і тлумачив собі його, вірогідно, теж по-іншому.
