айрен шось пише

#тзвч

хлопчик,
маленький,
тримає в руці усе (не)велике,
що тримає в житті
його самого.

хлопчик,
самотній,
в душі його рана, що ліку не знає,
на серці - омана,
що допомагає.

хлопчик,
холодний.
голодний, тримає. читає - і бачить:

хлопчика.
хлопця.
юнак, чоловік.

дорослий.
і хворий.
тримає в руці щось таке, невелике,
лиє світло воно крізь тунель
його самоти, до кращого світу,
до того, де він не один, де не сам.

до того, де правда змішалась з брехнею,
де усміх його - лише смерті знак,
де, все ж, є хоч хтось, хто з ним ходить землею,
хто з ним, бо без нього "усе вже не так".

лиється світло на щастя в негоді,
на дружбу в руїні колишніїх днів,
спина до спини при потрібній нагоді,
та сльози, коли їх покинуть посмів.

лиється світло - про кого ця казка?
хіба заслужив все оце чоловік?
хіба має право на друзів чужих?
хіба дозвіл має чуже відбирати,
вписувати десь себе сам між рядків?

йому не належить,
це все - не для нього.
поганій людині не має щастить.

чоловік -
хлопчик.
хита головою.
щось невелике тримає в руці:
може то книжка,
а може і ні.

може не книжка - життя.
не його.
те, що без місця для нього малого,
те, в чому місця йому й не було.

#жжк

Він не заслуговує хорошого фіналу. Він це прекрасно знає, тому коли раптом у нього зникає рука та нутрощі, він тільки дивиться. Дивиться. Дивиться.

Кліпає.

Хах. Он як, - думає він. Що ж, - думає він.

Він не заслуговує хорошого фіналу. Виблядок могутнього клану, шкода, що не байстрюк - було б простіше позбутися пам'яті про нього. Покидьок, що жив розгульно, жив убиваючи, не нажив ні гроша, який можна було б зберегти на майбутнє.

Разом із кров'ю - брудною та чорною, як і його суть, проклята без жодної проклятої енергії, - із нього витікає життя. І інакше він і не заслужив. Він заслужив похитнутися, упасти, лежати жалюгідною купою м'яса, поки трикляте серце не перестане битися не тільки метафорично. Заслужив захлинатися кров'ю, навіть не намагаючись щось сказати, заслужив бути убитим рукою малого Ґоджьо, в якого на губах ще молоко не обсохло.

Та він.

Стоїть.

Він не заслуговував ні на що хороше - цього його вчили від самого дитинства. Поганій крові погане життя, погана смерть. Не заслуговував - та все ж мав.

Він не сміє прикрити очі зараз, але навіть так замість свого убивці він бачить її. І вона посміхається.

Серце у Тоджі раптом болить.

Він заслужив таку смерть.

Але Меґумі, останнє, що лишилося в цьому світі він неї - весь з голови до ніг, і навіть ім'я його, вибране нею. Вибране, коли вона тримала сина на руках, коли усміхалась м'яко, коли груди Тоджі зводило тільки від одногго погляду на неї. На них.

Так ось Меґумі. Він не заслужив того, що дав і міг йому дати Тоджі.

Коли Тоджі відкриває рота, кров піниться на його губах, стікає буквами вниз, крапає з підборіддя, а біль вже не відчувається.

- За два чи три роки мого сина продадуть клану Дзенін.

Він не знає, нащо це каже. Наче це щось змінить. Тоджі не заслужив нічого хорошого - але Меґумі...

- Роби з цим що хочеш.

Тоджі навіть не знає Меґумі. Покинув його, знаючи, що нічого хорошого з присутності не було б.

Але перед очима йому всміхається його дружина, сльози виблискують в її очах.

Тоджі помирає стоячи.

#жжк

ітафуші як ахілл і патрокл.

додаємо нову крінж-категорію, але
ну. вчитися якось треба все одно

#вірші

що у них є,
чого немає у мене,
нема і ніколи не буде?

що у них є,
до чого ніколи мені не сягнути,
не отримати та не здобути,
ні потом із кров'ю,
ні клятим зусиллям тривалим,
тому, що хтось просто рішив,
що тільки так і має бути.

вирішив, що всім усе й по всьому,
а комусь
навіть дрібку не всипне.
у когось... та, й не в грошах насправді,
годі.

можливості, знайомства, талант та життя.
хтось просто є, живе собі по собі,
живе, як знає, хоч і не знає,
як.
не знає, як то може
і не житись.
не знає, як то, коли от нема.

нема бажання, і нема свободи,
не можеш ти робить, що можуть всі,
не знаєш ти, що всі живуть інакше,
шоковані всі тим, живеш як ти.

а ти живеш.
не знаєш, теж, інакше,
живеш, існуєш, думаєш -
окей.
нема у мене ні грошей, ні духу,
нема матеріального - поїсть.
одною совістю і честю не наїстись,
чесноти ти на ноги не вдягнеш,
всю праведність хвалену всунеш тільки
подалі, й глибше, ніж натягнеш, як жилет.

та що ж у них-то є,
що я не маю?
чому то так, що в когось щось та є?
чому постійно це питання постає?
чому не:

що є в мене,
чого їм не вистачає?

#жжк #тиждень_сатосуґу

сатору тремтить. впивається пальцями в чужу спину, притискає усю вагу суґуру до себе, стикає його ногами та усім собою. сатору тремтить та зітхає стогонами, промовляє ім'я суґуру в гарячці, в якій той розмазує його своєю любов'ю, коханням по ліжку. голова сатору давно не лежить на подушці, волосся на потилиці достатньо довге, щоб заплутатися - сатору тремтить і тремтить, і тримається за суґуру, наче востаннє.

- розслабся, сатору, - цілує його скроню суґуру, голос важкий, п'янкий та хриплий, разом із поштовхами, які не жаліють терпіння сатору.

проте люблять.

суґуру рухається неспішно, смакуючи моментом, стогнучи із кожним вперед, важко видихаючи, втягуючи повітря із кожним назад. ноги сатору, обм'яклі, слабкі майже ватні, тримаються за суґуру тільки із сили волі, з упертості, з бажання суґуру ніколи не відпускати.

сатору й так розслаблений, думає він, адже суґуру рухається без перешкод, спричиняючи тільки вибух кольорів пів повіками. сатору й так розслаблений, тому що йому добре, і йому погано, і у нього сльози котяться до вух та неприємно там лоскочуть. сатору й так розслаблений, але він не може всміхнутися, не може сміятися, тому що горло йому тисне.

- поцілуй... - хрипить він, гаряча хвиля змиває з нього все, залишаючи тільки оголені нерви, і суґуру схиляється слухняно.

ловить губи власними, втягує, цілує - напивається, смакує. цінує. поцілунок смакує для сатору його ж сльозами, і він хапається суґуру за спину, за плечі міцніше, рука підіймається до волосся, щоб схопити його кулаком.

сатору тремтить, сатору чутливий, сатору добре, сатору погано.

суґуру любить його, шепоче на вухо дурні нісенітниці, втримує біля свого тіла, поки сатору втрачає думки від оргазму, цілує його обличчя, шию та груди. суґуру любить його, любить шкіра до шкіри, любить тіло до тіла, любить бути близько, вузько, міцно. всередині.

суґуру дивиться на нього темними очима, важким поглядом: у ньому читається кохання, у ньому видно відданість.

сатору бачить в його очах себе - як сильно він труситься, як сильно чіпляється.

- я нікуди не дінусь, - сміється суґуру.

сатору боїться, бо не може всміхнутися теж.

#жжк #тиждень_сатосуґу

сатору вперше бачить його, коли приводить меґумі в перший день його середньої школи. він має просто розкішний вигляд, шикарний, і його погляд маже по сатору всього долю секунди - сатору навіть не впевнений, чи його помітили, чи він просто злився з фоном, - але в сатору трусяться ноги та не згинаються коліна.

сатору навіть не встигає усвідомити, що цей чоловік тут робить, з ким він прийшов - не встигає поглянути на його долоні у пошуках чогось - як вони розминаються, розходяться. сатору озирається, і хоч чоловік пропадає із виду, він залишається в голові сатору.

вдруге сатору не шукає його поглядом. (це правда). він біля школи випадково: меґумі потягнув ногу і не може дістатися тепер додому сам. меґумі відмахується від нього, коли він намагається жартома сюсюкатися. ну меґумі, ну як же так, айайай, ходи подую, чи поцілую, щоб стало краще - фу, не підходь до мене.

сатору якраз сміється, поки меґумі відпихає його обличчя від себе, і підіймає погляд - щоб зустрітися із його. той же чоловік, цього разу одягнений менш формально, та все ж із відчуттям стилю. чорне довге волосся, трохи втомлений погляд, ямка на щоці від усмішки.

дивиться на сатору. в сатору пече шия, тому він відводить погляд.

той чоловік гарячий.

втретє сатору... не знає, чому він тут. можливо, він хоче на обіді зустрітися з меґумі, тому що той втік від ранкового щипання за щоку. а можливо він на щось сподівається. можливо, зовсім можливо, він помічає все того ж чоловіка випадково, а не тому, що чекав його тут навмисне.

цього разу чоловік не один. сатору трусить головою: напевно, він ні разу не був один, адже що робити дорослому чоловікові в школі, якщо він не має дітей, що будуть так міцно тримати з двох сторін за руки та ледь поспівати на своїх коротких ніжках за ним. (думка про те, що чоловік може бути вчителем, в голову не приходить, але чесно, сатору мало що в принципі приходить в голову останніми днями).

сатору напевно витріщається. сатору можливо соромно.

але чоловік та його дві доньки йдуть в його напрямку, і усмішка чоловіка втомлена, але її тепло торкається навіть сатору, і останньому хочеться схопитися за груди та награно втратити свідомість від краси. або не награно. краса - не стільки фізична, не стільки про зовнішність. швидше про те, яка перед його очима правильна картина.

сатору навіть пропускає мить, коли фігура закриває йому сонце.

- я... а-

сатору заїкається, як останній невдаха, тому що спочатку його очі кидаються до широких грудей, а вже потім - до очей.

- як вас звати? - усміхається чоловік, і сатору треба згадувати, як дихати.

він кряхтить своє ім'я, помічає, що двох дівчаток нема поруч, і тільки тоді помічає авто, що стоїть зовсім близько до його.

- сатору, - вимовляє чоловік, і думок у сатору знову немає. - ви зайняті сьогодні ввечері?
- щ- ні, зовсім ні. аж ніяк.

усмішкою чоловіка можна сліпити, і сатору рішуче не розуміє, як таке можливо - адже вона невеличка, кутики губ ледве підняті, втомлено. звичайна ввічливість, не більше.

- дозвольте його у вас тоді вкрасти.

сатору вдається глянути на його долоні вже ввечері - жодної обручки, - коли чоловік ставить їх поверх його власних.

коли суґуру просить про друге побачення, сатору вже готовий вийти за нього заміж.

#жжк #тиждень_сатосуґу

тому, що ми найсильніші, сміється сатору, дражнячи утахіме, спираючись на плече суґуру, який його сміх підтримує власним. утахіме бурчить, огризається, але це - факт та неспростовна правда, тому вона задирає носа та йде від нього геть.

тому, що ми найсильніші, і тому, чому б ні, ми легко справимося із цим завданням. на цю, як її, ріко полюють десятки людей? та яка різниця, якщо всі вони не дотягнуться до нашого рівня.

тому, що ми найсильніші, думає сатору, силою п'яний, коли власна смерть здається маревом, а колишній вбивця не поспіває за його рухами.

тому, що ми найсильніші, пише в очах сатору, в яких видно тільки нажахане спустошення суґуру. в яких видно суґуру тільки зовнішнє, в яких сатору не знає зовсім, що відбувається у суґуру в голові. в яких нема ні уявлення, ні намагання уявити - які сліпить небезпідставна упевненість.

які не бачать потрібного, поки не стає запізно.

але ж... ми - найсильніші?

- саме тому я і йду, сатору.

#тзвч

ханахакі інспаєрд ау, де віра джунхьока в те, що докча живий, навіть коли його зірка не сяє в зоряному потоці, тримається на сакурі, яка квітне в умовному окремому, тільки їхньому просторі.

яка квітне, навіть коли докча вмирає; яка хиріє, тільки коли щось стається з джунхьоком; яка сохне, коли джунхьокова віра до докчі підривається (але віра _в_ нього впивається в джунхьокову душу коріннями); яку джунхьок відновлює власними руками, скривавленими, зрошує її, тримаючись, як за надію, коли докчі знову немає.

пелюстки якої опадають потім лавиною, вихором розносяться по усіх світах - пелюстки якої джунхьок продовжує невпинно шукати одна за одною, не важливо, наскільки дрібні вони є.

тому що сакура - це докча, і поки вона квітне, джунхьок вірить, що його знайде

#жжк #тиждень_сатосуґу

коли сатору припадає до землі, суґуру не дивується. тільки оглядає його, зігнутого на колінах, дупою до неба, обличчям в траві - ві видивляється щось, суґуру тільки зітхає, а потім стримує смішок. сатору увесь вібрує від своєї знахідки, змушує сумніватися у його справжньому віці.

- що там, сатору? - питає він, нахиляючись в прямий кут, руки в кишенях, увесь незацікавлений, і прядка його звисає додолу теж.

сатору охає захоплено, наче знайшов ліки усіх хвороб - не менше й не більше.

- чотирилисник, суґуру.

сатору зриває його, обережними повільними рухами, щоб не вирвати з коренем, щоб стебельце було не довге, але й не коротке. сатору залишається стояти на колінах, усміхається широко, коли тицяє рослиною в суґуру. і хоча сатору знав, що суґуру близько, все одно попав йому по носі, ойкаючи у відповідь на справедливе шипіння, коли суґуру потирає постраждалого.

сатору усміхається так, що суґуру сліпить.

- і нащо він тобі?
- ти що, не знаєш? - округлює сатору очі. озирається по сторонах, кличе суґуру ближче, щоб прошепотіти на вухо, а суґуру піддається, тому що із сатору він просто не може не: - він приносить удачу.

суґуру фиркає.

- агов! це правда!
- тобі треба ще?
- ну-!

він замовкає, не знаходячи відповіді одразу ж, а суґуру цокає язиком. так і знав, знизує він плечима, дражнячись, підіймається та робить кілька кроків. сатору продовжує стояти на місці, тримати чотирилисник, наче найбільший скарб на світі, і дивитись на нього так, наче він виконає будь-яке його бажання.

- нічого ти не розумієш, суґуру, - промовляє він, буркоче, притуляючи знахідку до губ.

вони вологі, тому рослина чіпляється легко, поки сатору зітхає майже розчаровано та квапиться за суґуру. і йдуть вони далі, сатору грається, прибираючи чотирилисник від губ, крутячи пальцями, прикладаючи знову. губи його рухаються, він говорить до рослини, розповідаючи їй те, що не може суґуру. а той тільки сміється, тому що сатору очевидний та простий, як два плюс два, дурнуватий, коли може бути не серйозним.

а ще у сатору погляд читається легко, і напрям його - теж. суґуру здатен помітити все і зі звичайною парою очей на відміну від декого.

тому він зупиняється.

- якраз навпаки.

сатору стоїть теж, чотирилисник зеленою плямою повис на його нижній губі, м'якій на вигляд.

- м?

суґуру ставить долоню йому на щоку, великим пальцем змахує рослину на землю, гладячи там, де вона щойно була, поки сатору не приходить до тями.

- все я розумію, сатору.

коли ж приходить, в очах - обурення, яке не встигає пролунати, вкрадене полоном губ суґуру. це перший звук, який зминає суґуру поцілунком, але не останній, тому що сатору м'якне під дотиком, наче коліна його підгинаються, і впивається пальцями в плечі, наче суґуру може втекти.

але удача на боці сатору, тому що суґуру втікати не збирається.

#жжк #тиждень_сатосуґу

"вся справа у ритмі, - каже йому сатору, сміючись, - у темпі".

суґуру зітхає, дозволяє вести за собою, тому що сам він відверто ніякий, але чужий сміх надто приємно лоскоче жаром йому шию, щоб він навіть супився. адже сатору і сам є ритмом, швидким, безкінечним: вічне "раз-два-три, раз-два-три" звучить при його кроках із підстрибом, у його розмові з розтягнутими інтонаціями.

сатору є тим, хто тягне за собою, сатору є тим, за ким тягнутися хочеться. сатору простий. дурнуватий, але простий, і бачить в суґуру тільки те, ким він є, а не те, ким повинен стати.

сатору завжди обирає швидкий темп, щоб перед очима суґуру все мелькало, щоб він задихався, не звиклий. раз-два-три, суґуру, раз-два-три. вся справа у темпі, суґуру, - вся справа у тому, щоб ти міцно тримався. вся справа у тому, що в танці партнери важливі, що суґуру, танцюючи, ніколи не один. справа у тому, що сатору готовий задавати йому темп - і так само готовий слідувати, щойно суґуру робить власні, спершу невпевнені кроки, прислухається до музики та бере ведучу роль.

вся справа у темпі, думає суґуру, коли зазирає сатору в очі, не приховані від нього нічим.

вся справа у ритмі, розуміє він, притуляючись вухом до чужих грудей, поки його відросле волосся перебирають тонкі пальці.

ритм серця сатору ніколи не спокійний, завжди танцює вальс із серцебиттям самого суґуру.

раз-два-три, раз-два-три.

#жжк #тиждень_сатосуґу

два - це більше одного.

тому що ти не один, ґоджьо, кажуть йому фігури, що проходять повз нього щодня, ти не один, ґоджьо, кажуть мовчазні стіни школи, ти не один, кажуть вчителі та наставники, не один, каже шьоко, каже нанамі. навіть прокляття перед тим, як згинути від однієї його думки, кажуть йому, відлунюючи у вухах ще кілька днів по тому.

не один, не один, не один.

а ґоджьо й намагається прислухати, а ґоджьо і не вміє бути один. ґоджьо і не хоче бути один.

сатору не хоче.

проте сатору - не ґоджьо, а ґоджьо - не сатору, і хоч бажання збігаються, не всі мають змогу виконатися.

тому що ґоджьо може усміхатися, примати руку, яку йому протягують, ділити їжу із кимось, хто поруч. ґоджьо вміє робити вигляд, що нічого не сталося, ґоджьо продовжує жити далі, продовжує бути найсильнішим заклиначем, продовжує нищити прокляття, продовжує захищати світ.

сатору ж просто мовчки приймає від шьоко сигарету тихим вечором, підпалює її тим, що тліє залишками нікому не потрібної надії, та затягується гірким присмаком зведеного горла. сатору ж мовчить без усмішки, ховає втомлений погляд за темними скельцями окулярів та видихає дим, віддаючи йому частину свого глузду.

шьоко також мовчить, вагається, але ставить пачку сигарет між ними, а не ховає. сатору не вміє курити, тому кашляє часто, але потім вперто тягнеться за третьою. допомагає думати, каже він, шьоко лише може, що кивати. вони обоє знають правду, але сатору знає також, що у шьоко не підніметься рука заперечити йому.

і поки у ґоджьо все гаразд, поки його усмішка виблискує, в сатору вона ніколи не торкається очей.

тому що два - це більше одного, але менше трьох.

#жжк #тиждень_сатосуґу

з чого все почалось?

з частого, повторюваного "ми - насильніші", з дуркуватості там, де радили бути серйозними, з непоборної, майже сліпої впевненості в собі.

все починалось із молодості, із юності, із часів, коли вони вважали, що весь світ перед ними - то для них. коли вони жили незвичайними життями зі звичайною поведінкою, жили посеред блакитного та білого, посеред яскравого і сонячного.

все починалось із їхньої наївності. зі сварок, суперечок, запальних та безпідставних. все починалось із переплетених пальців у вечірній тиші, з великого, який малював кола всередині чужої долоні. все починалося із прихованих смішків та гарячих вух, з м'яких вуст, незграбних поцілунків.

все починалось із того, що в сатору був суґуру, а в суґуру - сатору.

все починалось з їхніх імен, з того, як вони вимовлялися - в запалі, в ніжності, в пристрасті.

все починалось...

ім'я вимовилось із надривом, стривожений, поранений звук, серце, проткнуте гострим списом відчаю - ніхто із них не знав, що тоді близилось.

що близилось дещо гірше фізичної рани, гірше смерті, пережитої у цілком реальному мареві. що близилась розлука, пальці, що більше не находили своєї пари, які у вечірній тиші більш не грілися, мерзли. що близилось невідоме, не жадане і не бажане.

і що із вічного, здавалося б, на-все-життя дуету найсильніших залишиться тільки один.

і що один буде стояти, дивитися в спину другому, широку, зсутулену, втомлену ношею проклять та пережитого досвіду. і що не буде кліпати, а дихати тільки ротом, як загний звір, з розкритими губами, які пересохли без поцілунків. і що груди будуть здійматися важко, зраджено, і болітимуть так, як не боліло ще ніщо до того.

і що сатору буде стояти. лишатися стояти, тому що він - найсильніший, і він завжди встоїть, навіть якщо до землі тягне невимовно.

і що він буде задаватися питанням, на яке не знайде відповіді - не захоче знаходити.

"коли все закінчилось?"

#жжк

Юджі кутається.

Шмигає носом, чхає. Холод підкрадається пошепки спершу до пальців його ніг та рук, а потім підіймається вище. Юджі кидає погляд на смужку світла, що пробивається крізь штори, і морщиться, тому що вона ріже очі. Мав би сили, то встав би та прибрав і її, щоб сидіти у своїй зручній хворобливій темряві та жаліти себе, щоб згортатися клубочком у купі з ковдри, яка надто коротка та надто тонка, щоб йому справді було тепло.

Та сил нема, як і бажання. Юджі кутається, супиться, перевертається на бік - на інший бік, спиною до вікна. Смужка тягнеться до протилежної стіни, тому залишається з ним. Юджі прикриває очі. Не треба йому ніяке світло, йому просто треба закопатися глибше в своє ліжко та ніколи більш з нього не вилазити.

Юджі кутається. В напівтемну кімнату своєї спальні, в мовчазну тишу свого дихання. Юджі кутається з головою, ховаючись від світу. Голова у нього йде обертом, пече: від думок, від чогось іншого.

Юджі заплющує очі до кольорових плям під повіками, і кутається в них - тому що кольори теплі, і він на мить думає. А раптом.

Але нічого не стається, і ліжко раптом йому завелике. Юджі кутається у простір, якого достатньо для двох людей, та дихає самотністю. Вдих носом, довгий, затяжний і болючий, що відкликається під лопаткою - та видих, ротом, тремтячий, наче відчуття не хочеться відпускати, наче мить треба вистраждати.

Юджі кутається - у жалість до себе. Та не плаче. Сльози Юджі полишив за собою давно, сховав до слушної нагоди, тому що плакати слід тільки від щастя, а його щастя давно вже минуло. Та нехай. Юджі кутається - раз на ніколи, раз на вічність. Юджі кутатись не любить.

Юджі любить кутати. Юджі мусить, Юджі хоче. Огорнути руками, притиснути до себе в обіймах, вдихнути запах парфумів, якими просякнута їхня квартира. Кожен її куток.

Але зараз Юджі той, хто кутається. У знайомий запах, який зовнішнім шаром лежить на ковдрі. Кутається в думку, що його самотність не така вже й самотня. Кутається в знання, що тут і зараз він може себе жаліти, тут і зараз, раз на ніколи. Кутається в безсилля, яке пронизує його тіло холодом, що крадеться до голови.

Юджі розплющує очі - смужка світла досі на місці.

У нього немає вибору, окрім як кутатись в неї теж.

#жжк

з'явилась дуже мутна ідея по жжк як піратах, де мегумі юнга на кораблі, яким годжо сатору взагалі-то не командує, але чомусь коли згадують про їхню команду, то його ім'я перше у всіх на слуху. але мова тут саме про мегумі - мегумі, якого годжо виховав, але мегумі ніколи не знав причини, і який тільки недавно доріс до віку, коли його "офіційно" могли зробити членом команди та навчати. мегумі насправді знав як вправлятися із кораблем, із навігацією, і в принципі був вундеркіндом, тому що навіть його бойовий стиль не кульгав вже у підлітковому віці, але "по закону" треба було все робити "правильно". і мегумі не те, щоб сильно зважав, але іноді бісило, що звання не дозволяло бути там, куди раніше годжо його брав.

тим не менш. все починається тоді, коли мегумі, незвично неуважний, губиться у одному з міст, в яких вони зробили зупинку, і знайомиться з юджі, який дозволяє йому зорієнтуватися. і мегумі, поки вони йдуть разом та пригощаються чимось по дорозі (мегумі пригощає, тому що одяг юджі пошарпаний, а сам він хоч і міцної статури, але щік у нього зовсім немає), чомусь розповідає юджі, хто він такий і за чим він тут.

очі у юджі загоряються - він ніколи не бачив живого пірата. мегумі трохи посміхається - точно бачив, просто не знав правди, це місто доволі часта зупинка для всіх. але шш, каже мегумі, бо йому не хочеться доставляти годжо неприємностей та просити себе витягнути з в'язниці, в яку він втрапить, якщо хтось дізнається. юджі каже, що мовчатиме, як риба, і мегумі йому вірить.

юджі ж розпитує мегумі, розказуючи, що знає сам, та дізнаючись, правда це чи ні. багато чого виявляється побрехеньками, наприклад, пірати не крадуть неслухняних дітей, тому що їм не потрібні зайві роти, а дещо - правдою, наприклад те, що жінок в команду не приймають (хоча мегумі знає про існування окремо жіночої... і не знає нікого жорстокішого за них), і що чоловіки часто злягають один із одним.

і вони весело сміються, розмовляють, поки мегумі не завбачує корабель, а юджі не стишує голос, змушуючи мегумі напружитися.

- а... про прокляте золото сукуни... правда?

мегумі завмирає, дивиться на юджі. це також казочка, легенда, придумана від нудьги, і щоб комусь без мети давати ціль, хоч і примарну та не існуючу.

- ти про золоті пальці?

але є щось в юджі незвичного, коли він киває, озираючись, наче не хоче, щоб їх підслухати. і мегумі вагається якийсь час перед тим, як відмахнутися - ні, це неправда, тому що золоті пальці не можуть існувати, як і люди - перетворюватись на золото. тому що не існує ніякої країни на морському дні, і ніхто там не карає злодіїв, заливаючи їх розпеченим золотом.

юджі червоніє, наче його піймали на чомусь, а потім біліє. каже: давай зустрінемось через кілька днів, і мегумі, зачарований, погоджується.

через кілька днів юджі не приходить, а потім ще кілька днів теж. мегумі знає, що скоро вони відбувають знову у море, тому хвилюється. дізнається від місцевих, з якими познайомився через юджі: того ув'язнили за крадіжку.

юджі не винний, і мегумі в це вірить. коли мегумі нишком прокрадається до юджі, то бачить того побитого, але при вигляді мегумі він усміхається.

- не знаю чи ти повіриш мені, мегумі, але сукуна мене знайшов.
- що?..
- його палець. я знайшов його якраз перед зустріччю з тобою.
- а чому ти тут?
- хтось набрехав, що я його в них вкрав, і що б я не казав.. що ж. голодному бідняку ніколи не вірять.
- а...
- не хвилюйся, палець хоч і відібрали, він зі мною. я ще на початку намагався його викинути, але він завжди повертається до мене, тож.

мегумі не може говорити якийсь час, шокований, наче юджі все підстроїв, щоб його розіграти. але рани він батога на його спині кривавлять досить реально, а палець, як юджі і казав, стирчить із його кишені, тому мегумі, згадуючи, як годжо запевняв його, що легенда про сукуну цілком не реальна, робить те, за що йому доведеться драяти палуби ще довгі місяці.

- юджі, хочеш я тебе звідси заберу?

мегумі, знаючи легенду, знаючи, що подібні загадки цілком можуть бути реальними, тепер просто мусить дізнатися.

#тзвч

Докчі завжди було цікаво: а чи м'яке волосся у Ю Джунхьока.
Його власне було звичайним, трохи приємним на дотик після миття, і дратуючим весь інший час, особливо коли падало на очі. У Ю Джунхьока, здається, таких проблем ніколи не було, він, хоч і головний герой, ніколи не стояв і пафосно не відкидав волосся назад, і в принципі наче взагалі не задумувався, що на голові щось є. Не заважає - і добре.
Але Докча не такий, і Докча довго думав. Волосся Ю Джунхьока трохи в'ється, і Докча вважає, що це гарно. Докча взагалі багато що в Джунхьоку вважає гарним, але не про це річ. А от волосся - гарне, здорове і чудового чорного кольору; Докча не помішався на ньому, зовсім ні, просто йому _дуже_ цікаво.
- Чи м'яке воно?
Ю Джунхьок та Ю Мія, що стояли поруч - перший готував їжу, а друга нетерпляче чекала обіду, спостерігаючи, - обернулися синхронно, і Докча трохи зніяковів. Не те, щоб йому було дуже соромно проговоритись, але під уважним поглядом Джунхьока було трохи незручно.
- Ну, знаєш, твоє волосся таке... - промимрив Докча, погладивши своє власне волосся, наче Джунхьок міг зрозуміти, що в нього коїться в голові.
Ю Мія захихотіла, і вони з Джунхьоком обмінялись поглядами. Після чого Мія вихопила зі сковорідки ще гарячу котлету й поквапилась піти, і Докча трохи знітився, коли Джунхьок тільки окрикнув її, але дивився на Докчу.
Дивився дуже довго, Докча подумав, що пора вже й піти, а то якось ну надто незручно, але все ж Джунхьок тяжко видихнув і трохи нахилився до Докчі.
Так Докча дізнався, що волосся в Чонх'юка дійсно _дуже_ м'яке, і що сам Джунхьок дуже любить, коли хтось пропускає його крізь пальці.

#інше_оригінальне

окей я не дуже вмію оформляти ідеї в слова поки вони не рівні абсолютно сирої ідеї (you can tell that right), але я тільки що подивилася тікток, де дівчина казала, що якби стався кінець світу, то вона перша б себе анелайвнула бо у неї нема бажання виживати, типу, вона жінка, і темношкіра, вона знає, що буде пекло. це не важливо для теми, а от кінець світу, апокаліпсис - так. імеджин от він стався, персонаж А виживає, туди сюди, по класиці, постійно пересувається по країні, люди збираються в общини, ну, ви знаєте; і одного разу він натикається на село, яке продовжує жити, як і жило? Ай мін, уявіть його шок, коли він бачить неторкане село, люди не перебувають у вижити-понад-усе режимі, єдине, що у них немає світла і зв'язку, і вони не з'єднані з зовнішнім світом, але в себе на маленькій території вони продовжують жити майже так само, як і до, і спочатку навіть не вірять А, що стався кінець світу, лайк, максимум якась природня катастрофа, локальна, і скоро все пофіксять і у них знову буде зв'язок. Типу, ну, в селі в принципі є штуки для виживання, худоба, харчі, навіть такі як борошно і цукор (у мене вони виробляються букв в сусідніх селах); тому просто уявіть оце зіткнення світів, коли А приходить зі сторони смерті і повної втрати людяності в боротьбі за виживання - і бачить, що не всі постраждали настільки ж. ну звичайно він буде шукати далі, подібні села, ну, і тут два варіанти, або таких досить багато по всьому світі і людям вдається відновити життя, або хуй там, і з часом гине і це перше знайдене село

Що робить цю ідею такою хорошою для мене (як і всі, в принципі, екшн як ви пам'ятаєте я писати не вмію і грандіозні сюжети теж, проте я беру іншим) - то це те, як можна показати персонажа А і можливо Б, як протиставлення один одному, ОСОБЛИВО Б, як йому ламається світ, коли він розуміє, що друзів з інших міст, з якими він не міг зв'язатися, вже могли давно померти; показати, як вони це переживають, як у А зароджується надія - щоб потім, можливо, вона була розтоптана? Ху ноус

#тзвч

Кім Докча, і попаданець, якого так і не сталося, тому що коло вони з Ю Саною відвернулися до своїх телефонів, Докча дочитав епілог, і ще довго-довго дивився в останні рядки, не вірячи, що це вже дійсно кінець. Виходячи з метро на тій же станції, що й Ю Сана, він не помітив, як вони знову розв'язали розмову навколо того, як, виявляється, у них було багато спільного. Поки Докча ніяково посміхався на пропозицію Сани ходити на роботу разом, він випадково врізався в когось, великого й міцного. Він одразу ж обернувся й поклонився в знак вибачення, щоб коли встане побачити того, в кого, власне, врізався: то був чоловік, наче зовсім трохи старший за нього, і дуже похмурий. Докча застиг на мить - чоловік, по-перше, був дуже красивим, а по-друге, виглядав таким знайомим, що в грудях защемило. Чоловік також розширив свої очі, наче в подиві, і вони троє (з Ю Саною, яка чекала трохи спереду), стали острівцем, який всім довелось обминати. Чоловік привідкрив рот, щоб напевно щось сказати, але Докчу за рукав легенько потягнула Ю Сана, тому він пробурмотів ще раз вибачення й пішов, кілька раз оглядаючись попри виховання, щоб зауважити, що чоловік так і прикипів до нього поглядом.
Здивувався Докча вже наступного дня, коли, прийшовши на роботу, зауважив коло входу того самого чоловіка. Виявляється, Докча вчора загубив робочий бейдж, коли з ним зіткнувся, а чоловік помітив це занадто пізно, щоб його наздогнати.
- Я дуже перепрошую за те, що зчинив неприємності, - Докча перем'явся з ноги на ногу. - Якщо ви не маєте планів, то я б хотів вам на обідній перерві віддячити...
Докча знав, що після цього йому, напевно, доведеться до кінця місяця перебиватися лапшею швидкого приготування, але він відчував, що повинен поспілкуватися з цим чоловіком якомога довше.
Чоловік тільки мовчазно кивнув.
- О-отже, чудово. Думаю, варто познайомитись: Я Докча. Кім Докча насправді, так...
- Я... - звук був такий, наче чоловік забув як користуватися своїм голосом, - я Джун... Джунхьок.
- Джун Джунхьок? Правда? - голос Докчі, який запалав ентузіазмом, знову погряз в ніяковості: - Тобто... перепрошую, просто в мого улюбленого героя... Незважайте. Можете будь ласка дати свій номер, щоб я вас сповістив про перерву?
- В мене..нема телефону. Я маю тут справи. Чекатиму поблизу.
- О, чудово... До зустрічі, - мовив Докча, і тільки зараз нагадався, що спізнюється. Він спробував бігти, але все той же чоловік гукнув до нього - не дуже голосно, але так, щоб Докча точно почув.
- Докча-ссі, читач...тобі справді пасує.
Докчі здалось, ніби голос Джун Джунхьока зламався посередині речення, але він тільки кивнув та побіг далі.

Ау, в якому в одному зі світів з уламками душі Докчі Джунхьок вирішив затриматися подовше.

#тзвч

Ау з замком, монархією і середньовіччям, де Докча принц а Джунхьок його noble guardian, але Докча з себе представляє приблизно нічого: єдиний син і наслідний принц, але з дипломатією в нього м'яко кажучи ніяк, в володінні мечем не вистачає таланту, та й стосунки з матір'ю-королевою заставляють бажати кращого.
З іншого боку є Джунхьок. Спочатку Докча думав, що заздрить йому: найкрасивіший чоловік королівства, талановитий і вмілий в усьому, від фехтування та їзди до готування їжі; спокійний, майже беземоційний, та розсудливий. Потім зрозумів, що заздрість нічого не змінить.
Докча часто думав, що якби вони були героями розповідей або балад, то саме Джунхьок був би головний героем. Можливо, в оповіді він би почав революцію й захопив правління - з чим би справився успішно; можливо, погодився на одну з численних пропозицій від сусідніх монархів служити їм, і мав би зовсім інше життя подалі від Докчі. Можливо, через це Докча ставився до нього якнайкраще, можливо, він зовсім не хотів залишатися без Джунхьока.
(Не те щоб Докча міг ставитися до Джунхьока інакше, крім належного чину. Після заздрості прийшло захоплення, наче справжнім героєм легенд, й Докча почувався щасливим, коли Джунхьок почав особисто тренувати його фехтування)
На прийомах, делегаціях і тому подібне часто звертаються до Джунхьока як до принца, Докча змучено видихає і, натягуючи посмішку, виправляє їх, ніби не помічаючи, як стискаються кулаки Джунхьока і як він нахмурюється.
Є Докча. Докча дивиться на себе щодня в дзеркало і не розуміє, нащо він такий недолугий взагалі принц, але він зі всіх сил намагається бути хорошим до своїх підданих.
І є Джунхьок. Джунхьок, який пирхає на порівняння себе з головним героєм, який готовий спокійно й терпляче пояснювати Докчі знову і знову, як правильно рубати, а як колоти. Джунхьок, який ніколи не прийме пропозиції інших монархів та не зчинить перевороту.
Джунхьок, який бачить, який Докча насправді. Добрий, простий і підбадьорливий. Можливо, трохи незграбний в зовнішній політиці, проте найкращий - у внутрішній. Докча, який не бачить в Джунхьоку тільки гору обладунків, тільки свій меч і щит; Докча, який усміхається йому, щоб самому не нервувати, який наполягає, щоб Джунхьок сидів з ним за одним столом, Докча, який хвалить його куховарство і просить добавки. Докча, якого хочеться захищати не тому, що він принц, а тому, що він Докча.

#інше_оригінальне

о до речі придумала оригінальну ідею для невеличкої історії, про дівчину мечницю з роду де мечниками були тіки чоловіки, і про рапіру, яку вона якось знайшла в камені (ака екскалібур кхх), і та рапіра а) шле їй видіння про криваву бійню і просить помститися і б) насправді двохметрова жінка-воїн. і лайк. да, історія невеличка, але треба придумати хоча б той шмат світу який буде задіяний і я чисто велике ліниве е

тут ще буде прикол з тим, що головна героїня, яку я здається назвала Джоана, спочатку намагатиметься рапіру викидати, але та повертатиметься, і не буде вибору, крім як зробити те, що рапіра просить; але в кінці все що їй було потрібно це щоб Джоана допомогла їй перетворитися назад в людину (або яку я там расу захочу я ще не придумала), а далі вона сама піде. але Джоана скаже "е, ні, я стільки пройшла для тебе щоб тепер вертатися додому? бери мене з собою"