Діти і матюки
Влітку ледь не щодня виходжу ввечері на стадіон, щоб пограти з дітьми футбол. Я нарешті запам’ятав усіх, а це чоловік із сорок. І до мене за рік звикли. Можна навіть сказати, прийняли мене, і я до них прив’язався.
Називають мене «дядя Саша». Я їх прошу звертатись просто: Саша. Та вони так не звикли. Старші, яким по тринадцять-чотирнадцять, пробують Санею називати. А молодші, яким по сім-вісім, неодмінно «дядькають». І на «ви».
Хоча не завжди вони так. Якось я прийшов невчасно – тривав другий тайм. Мене попросили бути суддею. Ну, як вмів, так і судив, старався бути чесним. Призначив штрафний, малому Артему це не сподобалось (хоча він грубо зіграв), то він покрив мене таким матом, що я розгубився. Але тільки на мить – треба було відповісти достойно.
- Ти дурачок? Малий дурачок, думай, що говориш, бо вижену зараз – підеш мамці жалітись.
Інші мене підтримали, навіть брат Артема. Може тому, що я говорив це усміхаючись, а як закінчив – розсміявся. Від хвилювання, напевно. А може тому, що був правий.
Після гри ми з малим помирились, він вибачився.
Матюкається не тільки Артем. Всі загинають гарно, славно, соковито. На червоному покритті стадіону хтось жовтою фарбою вивів: «Не матерись!». Не слухаються. Може автор напису сам не розраховував, що його заклик матиме успіх, бо нижче дописано: «Быдло».
А це прийшов до нас новий хлопчина, прізвисько – Карман. Я його вперше не побачив, а почув. Буває лайливе слово для підсилення мови, а у нього звичайні слова – для підсилення мату. Таке щось городив – на рівному місці. Десять років пацану.
- Що ти матюкаєшся як падло? – запитав я.
Малий притих.
- Говори нормально, ти ж умієш, - довелось мені додати, щоб не здаватись жінкою з сьомого поверху.
Ця жінка щовечора кричить із вікна, щоб діти поводились тихіше і не матюкались. Де там! Як її тільки не називають, куди тільки не посилають… Шкода її. Адже вимога її справедлива. Оце так пощастило, що вікна на майданчик виходять! Вона втомилась слухати все це щодня. Зазвичай вона, покричавши, називає всіх невихованими дебілами й закриває вікно.
Розказували, що одного разу вона плюнула малому в лице. Просто кричала-кричала згори, а потім прийшла – і плюнула. Першому ліпшому, хто під слину, так би мовити, підвернувся. Не знаю, чи справді так, але й невихованими дебілами називати – не виховання.
Можна скільки завгодно казати, що так не повинно бути, що діти не можуть таке говорити. Та чи перестануть вони матюкатись? Чи стануть більш вихованими? Я дуже сумніваюсь.
Якщо вже матюкаються, то довго до цього йшли. І не тільки в сімейному вихованні проблема.
Вчора грав із мужиками на тому самому полі – вони щонеділі збираються. Діти сиділи збоку, дивились за грою, а мужики – як мужики: мат на матові. Ця сама жінка з сьомого поверху попросила говорити культурніше, на що почула:
- Добрий вечір!
- З новим роком!
- Стара …, пішла…
І сміються мужики. А чого ж їм не сміятись, коли вони такі заклики-прохання жінок із сьомого поверху всерйоз сприймати не вміють? Чи ніколи не вміли, чи розучились – але їм це ні до чого й ні про що.
Ясно, що така «футбольна» традиція переходить від мужиків до дітей. Така норма.
І мені в цій нормі тісно. Хоча! Коли грали мужики, мені за них соромно не було. Просто неприємно. А за дітей – соромлюсь. Не чужі вони, небайдуже мені.
І що робити? Я досі думаю і пробую різне. Поки що діє таке: сам не матюкаюсь і обережно, ненав’язливо прошу говорити ввічливо. Діти сміються, обігрують:
- Сеньйоре, станете на ці прекрасні ворота?
- Месьє, ідіть, будь ласка, в сраку.
- Чи не піти б вам, пане, о-о-о-он туди?!
Сміюсь і я, що ж іще робити? Гигочемо, але мова стає чистіша.
Включу «прєпода» - втрачу дітей. Не буду виховувати – теж втрачу. Лишається сміятись. І роздавати жовті картки за лайку, коли судиш матчі, - цей прийом діє непогано.
Влітку ледь не щодня виходжу ввечері на стадіон, щоб пограти з дітьми футбол. Я нарешті запам’ятав усіх, а це чоловік із сорок. І до мене за рік звикли. Можна навіть сказати, прийняли мене, і я до них прив’язався.
Називають мене «дядя Саша». Я їх прошу звертатись просто: Саша. Та вони так не звикли. Старші, яким по тринадцять-чотирнадцять, пробують Санею називати. А молодші, яким по сім-вісім, неодмінно «дядькають». І на «ви».
Хоча не завжди вони так. Якось я прийшов невчасно – тривав другий тайм. Мене попросили бути суддею. Ну, як вмів, так і судив, старався бути чесним. Призначив штрафний, малому Артему це не сподобалось (хоча він грубо зіграв), то він покрив мене таким матом, що я розгубився. Але тільки на мить – треба було відповісти достойно.
- Ти дурачок? Малий дурачок, думай, що говориш, бо вижену зараз – підеш мамці жалітись.
Інші мене підтримали, навіть брат Артема. Може тому, що я говорив це усміхаючись, а як закінчив – розсміявся. Від хвилювання, напевно. А може тому, що був правий.
Після гри ми з малим помирились, він вибачився.
Матюкається не тільки Артем. Всі загинають гарно, славно, соковито. На червоному покритті стадіону хтось жовтою фарбою вивів: «Не матерись!». Не слухаються. Може автор напису сам не розраховував, що його заклик матиме успіх, бо нижче дописано: «Быдло».
А це прийшов до нас новий хлопчина, прізвисько – Карман. Я його вперше не побачив, а почув. Буває лайливе слово для підсилення мови, а у нього звичайні слова – для підсилення мату. Таке щось городив – на рівному місці. Десять років пацану.
- Що ти матюкаєшся як падло? – запитав я.
Малий притих.
- Говори нормально, ти ж умієш, - довелось мені додати, щоб не здаватись жінкою з сьомого поверху.
Ця жінка щовечора кричить із вікна, щоб діти поводились тихіше і не матюкались. Де там! Як її тільки не називають, куди тільки не посилають… Шкода її. Адже вимога її справедлива. Оце так пощастило, що вікна на майданчик виходять! Вона втомилась слухати все це щодня. Зазвичай вона, покричавши, називає всіх невихованими дебілами й закриває вікно.
Розказували, що одного разу вона плюнула малому в лице. Просто кричала-кричала згори, а потім прийшла – і плюнула. Першому ліпшому, хто під слину, так би мовити, підвернувся. Не знаю, чи справді так, але й невихованими дебілами називати – не виховання.
Можна скільки завгодно казати, що так не повинно бути, що діти не можуть таке говорити. Та чи перестануть вони матюкатись? Чи стануть більш вихованими? Я дуже сумніваюсь.
Якщо вже матюкаються, то довго до цього йшли. І не тільки в сімейному вихованні проблема.
Вчора грав із мужиками на тому самому полі – вони щонеділі збираються. Діти сиділи збоку, дивились за грою, а мужики – як мужики: мат на матові. Ця сама жінка з сьомого поверху попросила говорити культурніше, на що почула:
- Добрий вечір!
- З новим роком!
- Стара …, пішла…
І сміються мужики. А чого ж їм не сміятись, коли вони такі заклики-прохання жінок із сьомого поверху всерйоз сприймати не вміють? Чи ніколи не вміли, чи розучились – але їм це ні до чого й ні про що.
Ясно, що така «футбольна» традиція переходить від мужиків до дітей. Така норма.
І мені в цій нормі тісно. Хоча! Коли грали мужики, мені за них соромно не було. Просто неприємно. А за дітей – соромлюсь. Не чужі вони, небайдуже мені.
І що робити? Я досі думаю і пробую різне. Поки що діє таке: сам не матюкаюсь і обережно, ненав’язливо прошу говорити ввічливо. Діти сміються, обігрують:
- Сеньйоре, станете на ці прекрасні ворота?
- Месьє, ідіть, будь ласка, в сраку.
- Чи не піти б вам, пане, о-о-о-он туди?!
Сміюсь і я, що ж іще робити? Гигочемо, але мова стає чистіша.
Включу «прєпода» - втрачу дітей. Не буду виховувати – теж втрачу. Лишається сміятись. І роздавати жовті картки за лайку, коли судиш матчі, - цей прийом діє непогано.