Лісрук

Про літню філософську школу й те, чого я там навчився

В дитинстві я знав, що треба лічити – і питання вирішиться.

Наприклад, коли зникало світло. Бувало, до сотні, бувало – до тисячі, але якщо лічити, якщо не збиватись, якщо вперто продовжувати, то світло неодмінно з’являлось. Наближаючись до круглого числа, я зменшував темп – щоб не випередити світло, дати йому можливість не запізнитись. Воно, як правило, не з’являлось. Але це означало тільки одне: значить, з’явиться пізніше. Треба тільки терпляче лічити й чекати. Воно от-от буде.

Я лічив, коли батьки мали повертатись із роботи – і вони неодмінно приходили. Лічив, щоб закінчилась реклама по телевізору. Щоб скінчився урок сольфеджіо.

Завжди моя лічба давала результат. Рахуючи, я керував усім на світі.

Батьки ніколи не просили мене бути терплячим. Навпаки, мене часто підганяли. І не лише батьки, у школі від своєї першої вчительки я чував:

- Чого ти ждеш? З моря погоди?

Тоді я не розумів, що це означає. Відчував, що це щось смішне, але сміялись із мене. Яка погода? З якого моря? Живе море я побачив аж у дев’ятому класі. А по-справжньому зрозумів значення вчительського дотепу тільки тепер.

Коли ми приїхали на літню школу філософії, сонце зовсім втратило почуття міри. Воно зловживало нашою терпимістю. Чи терплячістю. Словом, поводилось егоїстично. Вітру не було, комарі поводились по-хазяйськи. Море кишіло медузами.
Двоє учасників на третій день поїхали геть. Їх можна зрозуміти: відпустка за таких умов – невелике задоволення. Раз на рік тобі дають можливість кілька днів не приходити в офіс, а ти марнуєш їх отут – відбиваючись від комарів і спостерігаючи за медузами.

Ми змирились із тим, що цього разу обійдемось без моря. І до комарів звикли. Ми думали: «Шкода, що так, але нікуди подітись. Зрештою, ми приїхали читати, говорити, вчитись. Філософія – перш за все».

Думали – і не хотіли думати. Хазяйка нашої бази обнадійливо повторювала:

- Ось у середу буде шторм. Вітер зміниться. Медузи – підуть. Комарів – не буде. У середу, а то й у вівторок.

Ми слухали й розуміли, що це, насправді, нічого не вирішує. Буде шторм чи ні, а ми залишимось тут. Читати – є що. Говорити – є з ким. Нудно точно нікому не було.

Ясно, що це – не те, на що ми сподівались. Останні місяці ми тільки про літню школу й думали: як будемо боротись на пляжі, грати волейбол, робити запливи на кілометри чи стрибати через хвилі біля берега. Та і без цього можна обійтись. Принаймні ми – обходились.

Та все ж… Коли я готувався до обговорень, мене хилило до сну. Читали ми «Малу логіку» Гегеля – книженцію, так би мовити, без захопливого сюжету. Куняючи перед книжкою, я пригадував свою першу вчительку. Вона, усміхаючись, знову запитувала, чого я чекаю. А я, уже давно вищий за неї, впевнено відповідав:

- З моря погоди.

Вона дивувалась. Не розуміла, чи я жартую, чи серйозно.

- З якого моря? – уточнювала.
- З оцього.

Вчителька моя розгублено дивилась туди, куди я вказував. Не видно і натяку на шторм, але я відчував: якщо лічити, шторм - буде.

- А нащо ти її ждеш, ту погоду? – чув я питання.
- Хіба не ясно? – відповідав я. – Якщо вона є, то неодмінно прийде.

Мені це було ясно, як божий день.

- А якщо немає?

Вчителька знову усміхалась.

- Тоді треба лічити.

Відповідаючи так, я відкривав очі й продовжував читати. Читання - то краще, ніж лічба.

Тепер я не дитина. Тепер я знаю, що якщо просто лічити - нічого не зміниться. Мені достеменно відомо, що зміни не приходять самі собою. Хочеш кращого - працюй, старайся, викладайся.

Нащо нам той Гегель? А все просто: без нього зрозуміти щось в педагогіці важко. Він пропонує метод мислення - бери й користуйся. Звісно, можна і без методу, але це якось жорстоко щодо себе самого: надто багато випадковостей і загалом ненадійно.

Нічого чекати з моря погоди. Краще потрудитись і своїми силами ту погоду створити. Хоча іноді можна почекати - якщо справді треба.

Ось чого я навчився на літній філософській школі.

Діти і матюки

Влітку ледь не щодня виходжу ввечері на стадіон, щоб пограти з дітьми футбол. Я нарешті запам’ятав усіх, а це чоловік із сорок. І до мене за рік звикли. Можна навіть сказати, прийняли мене, і я до них прив’язався.

Називають мене «дядя Саша». Я їх прошу звертатись просто: Саша. Та вони так не звикли. Старші, яким по тринадцять-чотирнадцять, пробують Санею називати. А молодші, яким по сім-вісім, неодмінно «дядькають». І на «ви».

Хоча не завжди вони так. Якось я прийшов невчасно – тривав другий тайм. Мене попросили бути суддею. Ну, як вмів, так і судив, старався бути чесним. Призначив штрафний, малому Артему це не сподобалось (хоча він грубо зіграв), то він покрив мене таким матом, що я розгубився. Але тільки на мить – треба було відповісти достойно.

- Ти дурачок? Малий дурачок, думай, що говориш, бо вижену зараз – підеш мамці жалітись.

Інші мене підтримали, навіть брат Артема. Може тому, що я говорив це усміхаючись, а як закінчив – розсміявся. Від хвилювання, напевно. А може тому, що був правий.

Після гри ми з малим помирились, він вибачився.

Матюкається не тільки Артем. Всі загинають гарно, славно, соковито. На червоному покритті стадіону хтось жовтою фарбою вивів: «Не матерись!». Не слухаються. Може автор напису сам не розраховував, що його заклик матиме успіх, бо нижче дописано: «Быдло».

А це прийшов до нас новий хлопчина, прізвисько – Карман. Я його вперше не побачив, а почув. Буває лайливе слово для підсилення мови, а у нього звичайні слова – для підсилення мату. Таке щось городив – на рівному місці. Десять років пацану.

- Що ти матюкаєшся як падло? – запитав я.

Малий притих.

- Говори нормально, ти ж умієш, - довелось мені додати, щоб не здаватись жінкою з сьомого поверху.

Ця жінка щовечора кричить із вікна, щоб діти поводились тихіше і не матюкались. Де там! Як її тільки не називають, куди тільки не посилають… Шкода її. Адже вимога її справедлива. Оце так пощастило, що вікна на майданчик виходять! Вона втомилась слухати все це щодня. Зазвичай вона, покричавши, називає всіх невихованими дебілами й закриває вікно.

Розказували, що одного разу вона плюнула малому в лице. Просто кричала-кричала згори, а потім прийшла – і плюнула. Першому ліпшому, хто під слину, так би мовити, підвернувся. Не знаю, чи справді так, але й невихованими дебілами називати – не виховання.

Можна скільки завгодно казати, що так не повинно бути, що діти не можуть таке говорити. Та чи перестануть вони матюкатись? Чи стануть більш вихованими? Я дуже сумніваюсь.

Якщо вже матюкаються, то довго до цього йшли. І не тільки в сімейному вихованні проблема.

Вчора грав із мужиками на тому самому полі – вони щонеділі збираються. Діти сиділи збоку, дивились за грою, а мужики – як мужики: мат на матові. Ця сама жінка з сьомого поверху попросила говорити культурніше, на що почула:

- Добрий вечір!
- З новим роком!
- Стара …, пішла…

І сміються мужики. А чого ж їм не сміятись, коли вони такі заклики-прохання жінок із сьомого поверху всерйоз сприймати не вміють? Чи ніколи не вміли, чи розучились – але їм це ні до чого й ні про що.

Ясно, що така «футбольна» традиція переходить від мужиків до дітей. Така норма.

І мені в цій нормі тісно. Хоча! Коли грали мужики, мені за них соромно не було. Просто неприємно. А за дітей – соромлюсь. Не чужі вони, небайдуже мені.

І що робити? Я досі думаю і пробую різне. Поки що діє таке: сам не матюкаюсь і обережно, ненав’язливо прошу говорити ввічливо. Діти сміються, обігрують:

- Сеньйоре, станете на ці прекрасні ворота?
- Месьє, ідіть, будь ласка, в сраку.
- Чи не піти б вам, пане, о-о-о-он туди?!

Сміюсь і я, що ж іще робити? Гигочемо, але мова стає чистіша.

Включу «прєпода» - втрачу дітей. Не буду виховувати – теж втрачу. Лишається сміятись. І роздавати жовті картки за лайку, коли судиш матчі, - цей прийом діє непогано.

Читаю книжку про роботу вихователя у групі продовженого дня.

Автор, педагог із 30-річним досвідом, пише:

«…Помітив: якщо завчасно прочитаю вдома вголос вірш чи казку, а наступного дня – дітям, то вони сприймають зміст набагато емоційніше. Дітям не цікавий паламар, їм потрібен артист».

Чоловік правий: дітям паламар не треба.

Стосується це не тільки читання вголос. Що в тебе на фізіономії написано – це дуже важливо. Надважливо! Скільки я незадоволених пик побачив, коли був учнем! І скільки разів сам про це забував уже в ролі вчителя!..

На жаль, пику свою звечора не налаштуєш. Її доводиться постійно поправляти.

Як "вступати" у педагогіку?

Найдорожча книжка в моїй бібліотеці коштує 500 грн.

Це «Основи педагогіки» С.І. Гессена. Назва говорить тільки про те, що цю книжку можна не читати. Але цікавий підзаголовок: «Вступ до прикладної філософії». Він мене й підкупив.

Педагогіка – прикладна філософія. Автор доводить це формально, ділячи всі науки на теоретичні й практичні, а потім встановлюючи між ними зв’язки.

Гессен розглядає різні педагогічні підходи і шукає, яка філософія за ними ховається. Починає з «Еміля» Руссо, а потім іде до Толстого, Монтессорі, трудової школи, «вільного виховання» - згадує чи не всіх, хто запропонував щось оригінальне аж до середини ХХ ст. (Дивно, що не згадує Макаренка й Корчака).

Мене зацікавила його позиція щодо «початку педагогіки». Адже перший крок найважчий.

Гессен каже, що виховання - це правильно організована система примусу.

Сьогодні його б за таке роздерли.

Мало того, Гессен наполягає, що свобода – не данність. Це не факт виховання. Ніякої свободи у людини спершу немає. Вона – раб природи, раб умов. І тільки долаючи таке рабське становище, звільняючись від того, що пригноблює, сковує і поневолює (наприклад, відсутність навичок і знань), здобувається людяність і свобода. На його думку, особистість – справа рук самої людини. Свобода - не факт, а мета.

В чому ж тоді роль педагога? Які його перші кроки?

Руссо каже, що вихователь повинен так обмежувати вихованця, щоб той успішно й розумно долав перешкоди, таким чином стаючи людиною. Причому Руссо хитрує: він хоче бути таким педагогом, щоб вихованець не помітив, що його виховують. Хоче виступати другом.

А Гессен критикує Руссо і тим самим займає позицію, протилежну до позиції моєї класної керівнички.

Та повторювала, що ми вчимось для себе, а не для неї. А вимогливою вона була, бо хотіла для нас якомога кращого. Хоч ми й пручались, для нас було ясно, що вона права.

Для Гессена абсолютно ясно, що саме з примусу починається педагогіка. Хороший вчитель - такий, що впевнено наполягає на своєму, просовує своє, добивається, щоб було так, як він хоче.

Ставши вчителем, я побачив, що діти мусять учитися і для себе, і для мене. Який же я вчитель, якщо нічого не навчу? Яка ж то класна керівничка, якщо нікуди клас не скерувала?

Ніде правди діти, вчитель виховує, і виховує так, як вміє. Значить, повинен старатись вчити якнайкраще і найкращому. Повинен вміти добре.

Примус тут є, але перш за все з боку вчителя над самим собою. Вчитись треба!

Це ясно.

Не ясно от що: скільки книжок про "вступ до прикладної філософії" треба прочитати, щоб навчитись "вступати" у педагогіку правильно?

Хто я, навіщо веду цей канал і що у ньому буде

Останні три роки я працюю в альтернативній школі. Викладати почав студентом, вже майже десять років «заробляю на дітях». Викладав шахи, природознавство, історію, літературу.

У мене немає педагогічної освіти. Диплом запевняє, що я адміністративний менеджер, а точніше – соціальний інженер. Що це значить, я тільки уявляю, і то дуже приблизно. Напевно, це і є те, чим займаюсь.

Буває, ображаюсь на школу за те, що вона відбирає багато часу й сил. Адже є інші речі, які мене цікавлять. Наприклад, література.

Шість років тому ми з друзями заснували літературний клуб, а з ним – журнал. Відтоді я полюбив читання і водночас зненавидів його. Так чи інакше, але принаймні навчився вдумуватись у прочитане. Та й писати почав.

Великим відкриттям для мене стало те, що індивіду легше з іншими індивідами. Думка ця була знайома мені з раннього дитинства. Нічого нового в ній немає. Однак тільки на літературному клубі мені відкрилась проста істина: вчитись, пізнавати, розвиватись легше тоді, коли ти не сам.

Відтоді я не люблю бути сам. Навіть читати, вмостившись на дивані, мені важко: не можу витримати й п’ятнадцяти хвилин, щоб не відволіктись двісті разів. А міркувати над прочитаним самому взагалі складно. Я вже не кажу про те, що після чи не кожної прочитаної книжки у мене з’являється непереборне бажання розповісти про неї і обговорити її. Тому я відвідую багато клубів і гуртків.

В цьому каналі я писатиму, в основному, про літературу й педагогіку. Це ті дві сфери, в яких я працюю. Це ті справи, в яких перебуваю цілими днями, від ранку до вечора.

Я не експерт з педагогіки чи психології, я не літературний критик і не професійний письменник. Друзі кажуть, що я чимось нагадую старого діда: так само люблю гугнявити, критикувати, бубніти. Це так. Проте й сміятись я можу, радіти, любити. Як бачите, виходить суперечлива суміш.

Саме про суперечності в педагогіці й літературі, а інколи й у філософії, я писатиму. Бо це цікаво, бо суперечності і є життя, а життя – суцільна суперечність. Бери – й розв’язуй.