Поетика вимитих вікон

Якщо писати про війну - то верлібром,
Начебто всі рими розстріляли з "НУРСів",
Війна - це те місце, куди пішов прадід,
І не повернувся,
Як і бажання писати верлібр.
Війна - це гірка "прима",
І очі великокаліберні,
Війна - кавомолка для зерен, з яких не кавові дерева росли б,
А лікарі, інженери та клерки, врешті-решт водії таксі,
Але на кожного призовника,
Є свій ПЗРК,
А якщо ні - згодиться і синдром посткомбатора –
Просто бухати,
Між шарами зарплати,
Чекаючи на нову війну, як вирок у мавп’ятнику,
Кого, розкажіть цього разу зустрінем зброєю?
Ось він урок географії - з цими воювали в сорок п'ятому,
Із цими в п'ятдесят третьому,
А оцим у вісімдесят якомусь
Пропалювали грядки будинків…

Війна покриває мов тепла хустка,
Війна - це комфорт без комфорту,
Війна, як дитинство - чиста та зрозуміла,
Тут або ти, або тебе,
Війна розмовляє танками,
І мовчить похоронками,
Вона приходить цинковими коробками.
Розрізає звичний натюрморт,
Ти замовляєш компот та горілку
І пишеш про війну, перевертаючи пісочний годинник світу,
Виводиш перше слово, як смертника на ешафот,
Як тигра на арену цирку,
Тут або цуцванг або цейтнот.
А ти пишеш перше слово "війна"
І кулеметник з "суцільнометалевої оболонки" каже тобі:
"Це пекло..."

###
хвости


а чи з інею а чи з попелу
кашлем шкрябають голоси
вечір тліє скупим недпалком
обтирає щоку з роси
вечір дивиться відсторонено
їсть себе по шматках з ножа
між утечею й обороною
надзвичайно тонка межа

перекопане поле впоперек
перебиті кістки доріг
те що буде тобою вдобрене
недотримав і не вберіг
вже кочують кудись навпомацки
всі хто вчора були свої
мені жити з моєю совістю
заспокоюючи її

їжаки із осколків й попелу
повитрушувались з кишень
у долоні брудній недопалок
надзвичайно чітка мішень
вечір дивиться відсторонено
і бринить від птура струна
безнадійно в собі пройобано
безбородого пацана

непоправно у собі втрачено
того хто плів тенета слів
хто собі готував завбачливо
виправдання мовляв не зміг
хто розгледіти б посоромився
паразитів або нікчем
мені жити з моєю соівстю
їй втираючись у плече

мені бачити не розбачити
пантеони міцних шеренг
все що нині не має значення
особливо чомусь дере
їжаків обступають вервиці
кожен виколов скільки встиг
і язик мені не повернеться
дорікнути комусь із них

вечір скніє скупим недопалком
розуміє що ніч прийде
на позицію недокопану
хоч вона й зараз хтозна-де
на якій припадають інеєм
наче ящірчині хвости
мені жити з моїми тінями
й імена їх в собі нести