Не знаю, скільки минає часу, перш ніж я нарешті заспокоююсь. Тіло ще здригалося від напруги, ніби кожна клітина досі не могла оговтатись від бурі, що прокотилася моїм нутром. Але, здається, сил і сліз більше не залишилося.
Мій погляд мимоволі падає на речі, складені в кутку — те трохи, з чим я приїхала сюди. І раптом мене мов ударяє блискавкою: я згадую про торбинку, яку нишком передала мені служниця Евіна. Відчуваючи, як у шлунку стискається холодна грудка передчуття, я повільно зсуваюся з ліжка й підходжу до своїх речей.
Минає хвилина — і я тримаю в руках той вузлик. Серед кількох шарів брудних ганчірок знаходжу лист і маленьку пузату пляшечку з густою темною рідиною. Майже чорною.
У посланні — лише кілька рядків. Евіна просила пробачення за своє мовчання, списуючи все на наказ мого батька, який заборонив слугам проявляти співчуття. А нижче — короткий припис: у пляшечці мертва вода. Якщо демон — мій ненависний наречений — остаточно зламає мене, ця отрута забере душу до Великих Богів. Швидко. Без болю.