Магія кохання | Люсі Лі🌒

Погляд — не то звіра, не то чоловіка — обпалює гарячою хвилею оголену шкіру плечей, ковзає по спині, повільно спускаючись униз уздовж хребта до самих сідниць. О Боги, як лячно... і водночас неймовірно збудливо.
Ще ніколи в житті я не відчувала на собі такого пронизливого погляду. Погляду, який обіцяв щось заборонене... невідоме...
Не витримавши цієї тортури, я крадькома шмигаю в прозору воду, мов рятуючись від його жадібних очей.
Моє дихання збивається, серце шалено калатає, а внизу живота починає зароджуватися до болю знайоме тягуче, млосне, тривожне відчуття.
Ніби це вже не погляд ковзає по моєму тілу, а чиїсь впевнені, нахабні долоні…
Прикривши очі, завмираю у воді, напружено вслухаючись у тишу. І вже за мить чую стрімкий рух у мій бік — тривога, яку я щойно задушила, знову натягується струною.
— Стій! — вигукую різко..

А потім, зненацька, з її вуст полилася пісня. Ніжна, мелодійна, наповнена тишею і спокоєм. Її низький, грудний голос поступово наростав, відлунюючи від стін печери, переходячи в химерне багатоголосся. Я слухала, мов зачарована.
Ця мелодія — разом з дією зілля — потроху огортала мене хвилями умиротворення. Напруга, що сковувала тіло, почала розчинятися. На мить мені навіть здалося, що мені вже байдуже, що станеться цієї ночі. Десь у глибині свідомості спалахнув крихітний вогник цікавості. Адже я навіть уявлення не мала, як усе це відбувається між чоловіком і жінкою. Можливо… все не так страшно, як я собі нафантазувала?
Майже забувши, з ким мені доведеться провести першу шлюбну ніч, я блаженно заплющую очі, вдихаючи мускусні аромати з нотками мигдалю та кокосу, якими Кірі змащувала мою шкіру. Було в цьому щось заспокійливе, материнське, і водночас химерно інтимне.

Обхопивши її за потилицю, наче навіжений, глибоко вгризаюся в бажаний ротик. Ловлю її гарячий язик і майже закочую від задоволення очі, коли наші язики зливаються в чуттєвому танці. Що ж вона зі мною робить? Така спокуслива, така піддатлива. Здається, я не те що не зможу зупинитися, а навіть навпаки, ніколи не зможу насититися нею. Запахом її збудження, бархатистістю ніжної шкіри.Наче ненаситний звір, стискаю крихітку у ведмежих обіймах, притискаючи до себе щільніше. Труся збудженою до межі плоттю об ніжну шкіру внутрішньої сторони стегна. Обмацую пожадливими долонями солодкі місцинки, цілую груди та майже стогну від задоволення.Я зірвався з гальм і зовсім втратив голову.Маленька відверто совається під мною, збуджуючи мене ще більше...

Коли ми ввійшли всередину, перед нами відкрилася грандіозна зала — Печери Закоханих. Простора, неосяжна, вона завмерла в урочистій тиші, що огортала нас, наче вуаль.
Стіни гроту були прикрашені тисячами сталактитів усіх форм і розмірів — немов кришталеві завіси, що спускалися згори. Деякі з них світилися легким бурштиновим світлом, ніби зсередини їх запалили невидимі свічі. А золотистий пісок, що встеляв дно печери, ловив промені сонця, які проникали крізь вузькі щілини скелі, й блищав, мов розсип коштовних каменів.
Всередині панували тепло, спокій і щось майже магічне. 
Усе, що досі стискало душу — страх, відчай, відраза — раптом відступило, ніби лишилося за порогом.

Ще добу я могла насолоджуватися свободою. Вдихати чисте гірське повітря, напоєне ароматом лугових трав і морозною свіжістю сніжних вершин. Дивитися, як блищать на сонці вкриті інеєм гірські трави — тендітні, мов сріблясті нитки.Дивно, як природа північного континенту поєднувала в собі стільки кольорів і відтінків одночасно.Вгорі — засніжена, сувора гірська гряда. А внизу — соковиті зелені трави та строкаті лугові квіти.Пишні крони хвойних дерев суцільним масивом утворювали внизу подобу пухнастого зеленого килима, що, мов у дзеркалі, відбивався в чистих водах кришталевих гірських озер.Усю цю величну красу півночі я споглядала, стоячи на краю гірського плато..
..Відтягувала час від’їзду, намагаючись запам’ятати кожну мить, кожен відтінок неба, кожну секунду цієї звичної події, яку, ймовірно, бачу востаннє.

Не знаю, скільки минає часу, перш ніж я нарешті заспокоююсь. Тіло ще здригалося від напруги, ніби кожна клітина досі не могла оговтатись від бурі, що прокотилася моїм нутром. Але, здається, сил і сліз більше не залишилося.
Мій погляд мимоволі падає на речі, складені в кутку — те трохи, з чим я приїхала сюди. І раптом мене мов ударяє блискавкою: я згадую про торбинку, яку нишком передала мені служниця Евіна. Відчуваючи, як у шлунку стискається холодна грудка передчуття, я повільно зсуваюся з ліжка й підходжу до своїх речей.
Минає хвилина — і я тримаю в руках той вузлик. Серед кількох шарів брудних ганчірок знаходжу лист і маленьку пузату пляшечку з густою темною рідиною. Майже чорною.
У посланні — лише кілька рядків. Евіна просила пробачення за своє мовчання, списуючи все на наказ мого батька, який заборонив слугам проявляти співчуття. А нижче — короткий припис: у пляшечці мертва вода. Якщо демон — мій ненависний наречений — остаточно зламає мене, ця отрута забере душу до Великих Богів. Швидко. Без болю.