Коли ми ввійшли всередину, перед нами відкрилася грандіозна зала — Печери Закоханих. Простора, неосяжна, вона завмерла в урочистій тиші, що огортала нас, наче вуаль.
Стіни гроту були прикрашені тисячами сталактитів усіх форм і розмірів — немов кришталеві завіси, що спускалися згори. Деякі з них світилися легким бурштиновим світлом, ніби зсередини їх запалили невидимі свічі. А золотистий пісок, що встеляв дно печери, ловив промені сонця, які проникали крізь вузькі щілини скелі, й блищав, мов розсип коштовних каменів.
Всередині панували тепло, спокій і щось майже магічне. 
Усе, що досі стискало душу — страх, відчай, відраза — раптом відступило, ніби лишилося за порогом.