Все життя - чергові галочки в кінці блокноту:
спробувати саке,
літати літаком,
розбити тойоту, коли мчишся по хайвею,
і, звичайно ж, прогуляти пару через власну смерть.

А зараз?
перша зима, перший сніг
і ще стільки життя того треба жити,
що в голову не вкладається факт неминучого старіння.

А так хочеться
зустріти світанок на Алясці,
заснути на узбережжі, а прокинутися від поруху крил чайки над твоїм обличчям,
щоранку пити молоко із винного келиху
та, нарешті, викинути ті кроси,
що пережили твої Карпати, Стамбули і піски
поблизу наскельних малюнків.

Не паритися за сесії, які так чи інакше минуть,
спробувати дізнатися секрет, який знають лише старці, у свої неповні двадцять
і хоч щось вкрасти
(немає жодного письменника, який хоч раз, та не крав книг)
(немає жодної красивої жінки, яка б хоч раз не крала сердець)
(немає нічого неможливого, якщо знати, котрий із кейсів на третій станції метро привласнити)

Жити життя, не намагаючись наздогнати час,
просиджений в школі на уроках історії, яку ненавидів,
художньої культури, яку знав краще викладача,
чи ГКК - на який жодного разу так і не приніс щоденника.

Залишати автографи на стовбах і вірити, що ті обовязково стануть чимось вагомим.

Жити життя, аби, заплючивши очі, з гордістю поставити останню галочку.