DaraDvora

​​Нам стіни говорять:
І бог, і пан, і геній.
Паб на староєврейській,
В ньому Марк Аврелій
Цитує підслухані істини свого життя,
А ти гортаєш сторінки,
Розливаєш на них Негроні,
Думка десь в потилиці пролітає:
«Які ж складні у нас долі».
Ми робимо кроки в яких не запрограмований реверс, щоб потім згадати
провал,
Сказати, що не купували б той креденс,
Якби знали, що чарок на його полиці торкатимешся тільки ти.

І бог, і пан, і геній.

Одиниці випадкового матеріалу, що протоптують твої нейронні шляхи,
Лоскочуть.
Чи то не вони влазять між босі ноги підгнившою хвоєю?
Чи то не вони та каламуть твого вибору?
Чи то не вони безвісті пропавші матроси, яких не обіймуть чорноземи
Новомиргороду?

І бог
Тримає тебе, штовхає тебе,
І кожне з твоїх вже забутих «але»
Він впише в кошмар коматозних снів,
Бо бан вже чатує
На свіжі робочі руки,
на твоїх синів,
Щоб вчепити плуг на котрийсь із вільних горбів.
Втрапити не на той, що геній, не на той, що бог,
Розумієш?
Залишається тільки один із трьох -

І бог, і пан, і геній.

Засвоїв урок?

​​Біжи.
Старець не скаже тобі секрету філософського каменю.
Тобі слід пройти 7 мостів, аби орудувати правдою,
Тобі не знайти сенсу життя, шукаючи суть речей простих,
І, навіть, коли шторм навкруги стих -
Тобі не почути істини.

Борись.
Тільки так знайдеш скарб святих,
Що захований
Десь на дні печер
Сталактитами.
Кожен шрам і хрест, що здобув в бою,
Розсипаючи шаблі іскрами,
Стане для тебе
хранителем.

І вбачай
В очах підлих страх їх снів,
Що на місяць витимуть
Крізь туманні шторища.
Й той хиткий устрій
Їхніх душ марких
Йде до розпаду й все одно ж бо -
бореться.


Міцно стій,
Аж до крапки з комою
В наших строфах днів,
Що пливуть оскомою.
І готуй свій світ
До польоту у Ганг,
Як підданість метвим Богам,
що тліють в кістках.


Бо кожен підвищений ранг
Вартий закритих повік
Твого земного
Я.

​​Чоловік знімає коричневий капелюх, проїжджаючи повз церкви.
І хоч квітневий дощ заливає вікна маршрутки,
Він знає ті точки, ті дати і де мости
Біля яких розташовані святі місця цього міста.

Чоловік в коричневому капелюсі поправляє свій плащ і дивиться мені ввічі,
Дивиться на шофера.
На бабцю, на лиця.
Чоловік в зеленому плащі загляда в мою душу .
Аби відчути плач.
Що так далеко засів і таїться.

Він підходить,
Стоїть біля мене і дивиться в мутне від крапель вікно.
Чоловік в коричневому капелюсі і оксфордах
Везе у своєму пакеті солодке вино
І мої сподівання, аби викинути в перший ліпший смітник.

Чоловік, цей чоловік

Слідкує за кожним порухом думок,
Шарудить ключами у кишені.
Рахує безнадійно втрачених у цій маршрутці.
Рахує злих.
Рахує німих і сині машини.
Чоловік заглядає мені в очі, до самого дна
І зніма свій коричневий капелюх.

​​Перший квітневий сніг торка тебе за кишеню й торочить благенький шов,
Заміта за тобою сліди і промерзлу щенячу плоть,
Білить руки й тіла
Тих, хто за честь
Проливає кров,
Твоїх думок ламає німий рубікон.

Торкає холодними пальцями
Твоїх ключиць
Гострі кути
І подих гарячий, маркий і в’язкий
застигає на стині стежок -
Іти?Не іти?
Померки плечі цілують, під нігті вганяють скло.
Шепочеш під ніс: «Чим далі у ліс - тим менше гучних промов».

Перший квітневий сніг на ковролін розливає вино й сміється у гущавину,
Знімає велюр з твоїх ребер підступний пітьми богослов.
Ваш перший вальс –
Трохи мук,
Дорійські лади.
Більш не вертайся туди,
Де валяються друзки твоїх перебитих колін.

Попливли зіниці у пошуках істини сну
слідами червавих синців,
По венах повзе до душі
Глухий біотит.
Одною із мертвих мов
Відспівавши сховав і тебе
Від усіх
Перший квітневий сніг - найрідніший твій паразит.

​​Я посвячу тебе в православні -
Цілуй мощі й хрестись на «слава отцю і сину»,
Пий святу воду на свята і в будні,
Перестань любити свої гріхи.

При погляді на Марію — тримай в роті свою слину
Руки - теж тримай
при собі.

І молись , праведнику, молись,
Поки навкруги нас не зникнуть дроти.
Неси нам обручки,
материнські плати і схеми —
Неси!
І молись, праведнику, молись,
поки ми переплавляємо все те на хрести.

Не чини перелюбу, не вбивай, не кради!
Корявими пальцями міси тісто думок,
Спечи з них проскурки, додай трохи слюди,
Хай ламають гріховні зуби об них.
Сюди , праведнику, сюди —
Дій підступно, як володар мух.

Минаючи залізничні мости,
пройди 10 коханок,
Вагон за вагоном пройди.
Цілуй долоні, подаруй їм ладан,
Розпали в кожному серці вогонь, чужолож, полюби, розлюби
Допоки серце відбива «отче наш»

Гріши, праведнику,
гріши,
гріши.

​​Який на доторк звук?
Як руки шахтаря?
Шершавий і маркий - чіпляється душі.
Відбитки пальців рук
лишає піаніст на твоїх ребрах
Сміливими канатами.

Болючий і нудкий (стакато знов вкололо),
Десь між хребтом й лопатками
Синкопа нам ножа ввіткнула.

Чи як вібрація від струн твоєго духа?
Як дьоготь з марципаном?
Гарячий, ніби кава в дощ - канонами розходиться по тілу.

Як гамір автострад?
Подерті ноги в кров змішались із поплавленим асфальтом.
Метил, етил і перекис лікарень
Перероста в мігреней алегретто.

Як вакуум
Пустий. І невагомий
У вільному падінні з дев’ятиповерхівки.
Гірський хребет твоїх історій,
Як мох м’який,
Ховається й шукає теплих ніш.
Облиш, облиш, облиш, облиш.

​​На схемах трифазних мереж
Початки фаз позначаються літерами А, В і С,
Як наші імена на плитах, що звучать римською так,
Ніби ви - викликаєте демона.

В наших келихах дьоготь - коктейль із правди та зруйнованих меж.
Знаєш? Для мене засолодко.

Я запалю вогонь у кожній із ваших пропащих душ,
Я заставлю повірити вас в моє кожне слово,
Я схоплю вас за шиї, душитиму, ніби вуж,
Що нарешті вбиває свою здобич.


Я не та, яку звикли ви бачити,
Поміж книг - все шукаю закляття, що вкрадуть ваші душі
Й цим ножем я не ріжу салати, я - б’ю під дих
Й забираю секрети, до яких ви такі небайдужі.

Буду рвати,
бити,
палити
Всі фальшиві маски, фрази і грати,
Які ви так вправно будуєте довкола тих,
Хто насмілився за вашими правилами - не грати.


І поки ловитимете писк в вухах від контузії,
Гнатиметесь за останнім нервовим імпУльсом -
Я зруйную всі ваші
очікування,
мрії,
ілюзії
І вальяжно піду
під руку
з Анубісом.

​​У містах приживаються. Які б вони не були. Холодні, гарячі чи бездушні. Спочатку дивно. Люди такі цікаві, повітря ніби легше. Тратиш готівку на ліво й на право на, так звані, «фішки міста». Заслуговуєш повагу в нього. Спочатку дивно. Починаєш розуміти, що там, вдома, всі набагато щасливіші. І, коли ненароком, починаєш говорити з такими ж як ти, ті теж кажуть, що тут нещасно. Що всі ходять сумні, а посміхаються лиш на свята. Дивно, бо коли в навушниках заряджає Меркюрі і ти теж хочеш у весь голос закричати, що, мовляв, «кожен хоче опустити тебе на землю, і вони кажуть, що ти божеволієш», випадково згадуєш, що лишень вдома ти могла б так зробити. А тут – всі дивні. Всі сумні. Та у містах приживаються. Спочатку вивчаєш один шлях, а потім вже інтуїтивно ходиш в правильному напрямку. Пізніше починаєш вітатися з людьми які день у день їздять з тобою в одній і тій же маршрутці. Номер 11. Чи 37. Чи, обговорювати з касиркою останні новини. Стоп, коли ти встигла вивчити мову? От тобі й дивно. Як на мене, найстрашніша стадія «приживання», то коли починаєш купувати інші подукти. Ну, не такі як вдома. А коли бачиш на поличках щось рідне - пробиває на сльози. Ох ті сосики «З Кіровоградщини», ох ті вафлі «Roshen», які ти так і не знайшов. Головне прижитися в правильному. Місті чи місці не так вже й важливо, якщо воно твоє. Щоб більше не щеміло від надписів на банках із згущеним молоком, так сказати. І коли починаєш називати те місце домом – час тікати. Бо хто ми є без того щему, який викликають надписи на продуктах в магазині? Бо чи живі ми тоді?

​​Тихий гул за вікном змінює степи на поля,
Чіткий хрускіт коліс відбиває гінм об рельси -
Пісня свободи,
пісня твого пробитого дна
Трек, під який прямуємо в бік Одеси

Овали грудей, що прикриті тканиною з принтом УЗе,
Аромат ніг п’яного діда що їде з Соснівки -
Це те, що ми заслужили
Це гріх, який кожен везе
З собою із дому у дім, як мотив, що заїв на платівці

Вагон, що летить між часопростору нашого дня ,
Думки, що не можуть вийти з в’язкого зетеру
Ніхто з них не зна,
чому твоя доля така
Ніхто з них не зна, коли врешті закінчим цю еру

І ось
провідник мужими пальцями рук
Хапає за ногу, каже : «Дєвушка, Кієв»
Мій любий вагон,
мій колись втрачений друг,
Хто ж як не ти,
буде свято
у мене вірить?

Валіза, рюкзак, із тамбуру штин табака,
Морозний світанок, кава і тепла надія.
Знаєш, друже, ця холодна до біса зима
Мені надовго
між ребер
засіла

​​Я більше до нього не відчуваю нічого.
Ні теплої кави біля перону,
Ні запаху чаю десь у центрі Львова.
Цей грудень - як глиба
З болота і льоду,
На дотик це зовсім не плюшеві тапки,
Не хвоя з ментолом,
Не паркові лавки,
Це схоже на сірі сторінки альбому,
Де до черствого хліба подають воду
Й душі чомусь зовсім не святково.
Чекаю нічого й чекаю нікого,
Здається, змінила радість на втому -
Грудень забрав відчуття,
Що я вдома.

​​Та ваша карма не більше, ніж просто закон збереження енергії
Чи ви не вчили в школі , чому падає листя?
Від безвиході
хворі починають ламатися в двері держустанов
у дикій синергії з космосом.
Із власних оков
Кують свОю в’язницю
і звуть її дім,
Щораз забуваючи, що окрім
Холодних стін
Металевих дверей
І старого стільця -
Їх там більш не чекає ніхто .

І кажуть: «Не їж хробака, не закушуй стейком, не пий мілк-шейк,
Спасіння цього світу в люцерні і стеблах тюльпану»
А потім беруть і кидають тебе на сніг,
І кремсають ножем
Сонні артерії, твої мрії і плани .
Кажуть:
«Карма - наше все» .
Кажуть: «Я поклав гривню на блага церкви,
вчора сповідався, тож нічого не станеться, якщо піду на той рейв»
Кажуть: «Карма»
І біжать до маршрутки, відкидаючи бабцю з дверей
І кажуть: «карма».

Але чорт!
Якби ви ходили до школи,
Якби у вас був нормальний вчитель фізики,
Ви б ніколи не говорили про «бумеранг»
Ви би знали, що то просто енергія.
Але така вже карма, що ваш фізик вчився в інфізі,
Але така вже карма, що й ті уроки ви прогуляли.

​​Так хотілося пам’ятати бризки літа
В промінні сонячнім,
Світле пиво й щирі дівочі посмішки,
У фонтанах - збирати монетки.
Знаєте?
Ще ніколи в житті не було так радісно,
Млосно й болісно .

Ліхтарі кав’ярень змінялись світанками,
Теплі літні дощі - туманами,
Гниле листя лише розчинялося
у повітрі, на губах - тепле літо тануло.

Ми дивились на кадри плівкові,
В холод вечора - обіймалися.
Іскри вогнища й жар в обличчя маревом
В нашій пам’яті хутко порозліталися.
І тепер,
Як ховаєм синці від холоду,
Як чаями і светрами утепляємось,
Крім тепла вже більше нічого не просимо
Збиті з ніг ми
Симптомом
Ранньої
Осені.

​​Залізо твого тіла
Мені в серце оловом вилилось.
Я не хотіла. Я просто дивилась
На західну сторону,
На сині вагони.
Вони ж бо, як я -
Непарні...
Залізли у душу й засіли
Брудними словами.
Як варги, взяли покусали
Й лежати чекати тепер,
Поки сніг зійде
З долонь.
Не знаю, коли так бувало,
Що по венах аж кров застигала.
Я просто дивилась. Стояла,
Поки по коліях
Минала, втікала
Юність моя.
Нечесно.
Непарно.
Так марно...

Ми те зробили😍

https://www.instagram.com/tv/CD-u9kpBQCR/?igshid=xt33ugqgtjua

​​Червоні розтяжки на стегнах
Як траекторії руху комет.
Молочний шлях - десь на ребрах
І погляд наш тет-а-тет.

Над нами вгорі шоста Веда
І наша підземна слава.
Ця божевільна планета
Вже все, що могла, нам віддала.

Зійдем на Шота Руставелі?
Зістрижеш моє русе волосся.
А я - розцілую всі двері,
Це мій протест людській злості.

А потім вдихатимем зорі,
Що галактика в небі згубила,
Аби в моїх теплих історій
Знову виросли крила.

-🌈-🌈-🌈-🌈-🌈-🌈-🌈-🌈-🌈-

В мене закінчилося міжсезонне загострення, тому до Осені нового можна не чекати✨Дзинь