У містах приживаються. Які б вони не були. Холодні, гарячі чи бездушні. Спочатку дивно. Люди такі цікаві, повітря ніби легше. Тратиш готівку на ліво й на право на, так звані, «фішки міста». Заслуговуєш повагу в нього. Спочатку дивно. Починаєш розуміти, що там, вдома, всі набагато щасливіші. І, коли ненароком, починаєш говорити з такими ж як ти, ті теж кажуть, що тут нещасно. Що всі ходять сумні, а посміхаються лиш на свята. Дивно, бо коли в навушниках заряджає Меркюрі і ти теж хочеш у весь голос закричати, що, мовляв, «кожен хоче опустити тебе на землю, і вони кажуть, що ти божеволієш», випадково згадуєш, що лишень вдома ти могла б так зробити. А тут – всі дивні. Всі сумні. Та у містах приживаються. Спочатку вивчаєш один шлях, а потім вже інтуїтивно ходиш в правильному напрямку. Пізніше починаєш вітатися з людьми які день у день їздять з тобою в одній і тій же маршрутці. Номер 11. Чи 37. Чи, обговорювати з касиркою останні новини. Стоп, коли ти встигла вивчити мову? От тобі й дивно. Як на мене, найстрашніша стадія «приживання», то коли починаєш купувати інші подукти. Ну, не такі як вдома. А коли бачиш на поличках щось рідне - пробиває на сльози. Ох ті сосики «З Кіровоградщини», ох ті вафлі «Roshen», які ти так і не знайшов. Головне прижитися в правильному. Місті чи місці не так вже й важливо, якщо воно твоє. Щоб більше не щеміло від надписів на банках із згущеним молоком, так сказати. І коли починаєш називати те місце домом – час тікати. Бо хто ми є без того щему, який викликають надписи на продуктах в магазині? Бо чи живі ми тоді?
