давай не починати знову
Давай не починати знову. Відчуй, скільки ранок
на внутрішніх сторонах щік, відсутності – за вікном.
Перезираєшся з віддзеркаленням, безпорадно
шукаючи в ньому наступний ранок.
Простір кладе себе на сльозу поминальним вінком.
Я ніколи про це не говорив з тобою. І, можливо, знову
не зумію передати суті, але спробую
припустити, що те, що являє собою любовна змова
двох, не може боротися з часом на рівних умовах.
І не варто виправдовуватись породженим утробою
сином чи донькою. Вони – це їхня особиста справа.
Ми просто їм свого часу дозволили дивитися.
Для їхніх окулярів, ми, щонайбільше – оправа.
На інше права
годі добитися.
Менше болю могло бути. Менше розчавлених апельсинів.
Хай те, що руки трусяться через нерви
і значить, що минуле дивиться нам у спини,
проте ми милуємось тим, що воно було спільне
і лишило на обличчях зморшки – мініатюрні шедеври.
І ця спільність дозволяє припустити, що смерть
будь-кого з нас не буде оплеском однією долонею.
І вічним спочинком нам буде не земля, а твердь
тих стосунків. Так, ніби з квартири, де повітря сперте,
ми вийдемо на набережну Оболоні.
Про тих, з ким кохався – або добре, або ніяк.
Це можна взяти за основу
того, щоб ми одне про одного згадували. Але я
чую, як в мені звивається застереження, ніби змія:
«Давай не починати знову».
Сукупність помилок важить більше, ніж сукупність дотиків.
Тобі лишається торкатися до клавіш фортепіано.
Мені буде смішно чути від тебе, що спільні дітки
назавжди прив’язують чоловіка до жінки, доти,
доки ти Богу розповідаєш про свої плани.
Забудь про графіки, про внутрішні стержні,
про координати –
чим більше ми будемо правильні і обережні,
тим більше життя накладатиме на нас обмеження,
поділить радість і біль на дати,
всі наші зачіски поділить на залисини і сивину,
пам’ять – на невиправдані звинувачення
і на персональну вину.
У житті важливо віднаходити новизну
і обманювати себе тим, що у нього є певне призначення.
(с) Павло Коробчук, 2011. @korobro
Давай не починати знову. Відчуй, скільки ранок
на внутрішніх сторонах щік, відсутності – за вікном.
Перезираєшся з віддзеркаленням, безпорадно
шукаючи в ньому наступний ранок.
Простір кладе себе на сльозу поминальним вінком.
Я ніколи про це не говорив з тобою. І, можливо, знову
не зумію передати суті, але спробую
припустити, що те, що являє собою любовна змова
двох, не може боротися з часом на рівних умовах.
І не варто виправдовуватись породженим утробою
сином чи донькою. Вони – це їхня особиста справа.
Ми просто їм свого часу дозволили дивитися.
Для їхніх окулярів, ми, щонайбільше – оправа.
На інше права
годі добитися.
Менше болю могло бути. Менше розчавлених апельсинів.
Хай те, що руки трусяться через нерви
і значить, що минуле дивиться нам у спини,
проте ми милуємось тим, що воно було спільне
і лишило на обличчях зморшки – мініатюрні шедеври.
І ця спільність дозволяє припустити, що смерть
будь-кого з нас не буде оплеском однією долонею.
І вічним спочинком нам буде не земля, а твердь
тих стосунків. Так, ніби з квартири, де повітря сперте,
ми вийдемо на набережну Оболоні.
Про тих, з ким кохався – або добре, або ніяк.
Це можна взяти за основу
того, щоб ми одне про одного згадували. Але я
чую, як в мені звивається застереження, ніби змія:
«Давай не починати знову».
Сукупність помилок важить більше, ніж сукупність дотиків.
Тобі лишається торкатися до клавіш фортепіано.
Мені буде смішно чути від тебе, що спільні дітки
назавжди прив’язують чоловіка до жінки, доти,
доки ти Богу розповідаєш про свої плани.
Забудь про графіки, про внутрішні стержні,
про координати –
чим більше ми будемо правильні і обережні,
тим більше життя накладатиме на нас обмеження,
поділить радість і біль на дати,
всі наші зачіски поділить на залисини і сивину,
пам’ять – на невиправдані звинувачення
і на персональну вину.
У житті важливо віднаходити новизну
і обманювати себе тим, що у нього є певне призначення.
(с) Павло Коробчук, 2011. @korobro