Коробчук Павло. Вірші і навколо.

порожня зимова станція. хукаєш у долоні.
хоч клявся собі, що більше жодних доріг і перонів.
за потьмянілим склом помітив котячі лапи.
входиш у залу очікування - гладити і промовляти:

котику, може поїдеш зі мною? в мене є хліб і таранька.
коте, на те, що вернеться весна, немає ніяких гарантій.
звалимо геть від проблем, від побуту і аліментів.
котику, що ти муркочеш? де твої контраргументи?

очі у нього грайливі, вуха так смішно виснуть.
шерсть в нього ніжна і легка, ніби твоє дитинство.
дивиться у снігопад, сніг перетворює в воду.
приходиш щодня і спілкуєшся з ним. а поїзди тут не ходять.

(c) Павло Коробчук, 2018. @korobro

дощ

я просила його не йти. а він нервово стукав пальцями по підвіконню.
вдивлялася йому в обличчя, але не могла розгледіти жодної риси.
він дуже шумний, і щоб втихомирити, я йому тоненькі пісні виконую.
шуму стільки, ніби ворушиш руками в мішках із рисом.

я би була самотня, але он скільки біля мене падає краплинок дощу.
я би була померла, але хочу, щоб тіло вкладали в землю, в не в калюжу.
я тобі постелю на ніч у сусідній кімнаті. не припиняйся. ночуй.
або просто скажи, де ти будеш змивати цілі ландшафти. я там і ляжу.

затікай мені під повіки, щоб замість сліз були сни. замість очей – струмки.
озером Тітікака вмий мені коси, краплинами Індійського океану – ноги.
дощ – це плескіт однією долонею. це аплодисменти без жодної руки.
дощ, під яким всі ми ходимо, як під Богом.

залий мене настільки, щоби в мені могли купатися кити й завмирати медузи.
залий коханців у парку, щоби поцілунки вкрилися водоростями і лускою.
заливай з головою, дай забути усіх щасливих ворогів і нещасних друзів.
заполони водою ємності в черепах, що призначені для болю.

залий усі цвинтарі так, щоб люди вважали кожного померлого своїм родичем.
щоби тіла в гробах ожили й попливли жити далі вільним стилем.
щоби більше ніхто не зміг померти, навіть якщо сильно захоче.
ні, щоби помирали тільки на певний час, щоб набратися сили.

увесь твій порятунок – це просто вода. усі поради – це просто шум.
ти падаєш, падаєш, і не розбиваєшся. навчи моє серце цих рухів.
навчи мене жити так, ніби все стається вперше. востаннє тебе прошу.
навчи зшивати сусідні тіла. адже дощ – це робота тонша, ніж у хірургів.

але ти закінчишся, як би я не просила. тебе не замінити протезом.
ти не навчиш мене бути завжди спокійною. ти не безкінечний, це підло.
я йду на кухню, стискаю тоненькі губи, вибираю найгостріше лезо.
я готова вбити тебе за те, що скоро мені зрадить твоє тіло.

хочу пошматувати тебе за те, що найкращі речі у світі не є безкінечні.
адже не можна надихатися твоїм бризом, насититися тобою – неможливо.
адже разом з останню краплею кінчиться й мій пульс, і наступне речення.
вибігаю на вулицю із ножем, зараз буду різати всю цю зливу.

(с) Павло Коробчук, 2015. @korobro

давай не починати знову

Давай не починати знову. Відчуй, скільки ранок
на внутрішніх сторонах щік, відсутності – за вікном.
Перезираєшся з віддзеркаленням, безпорадно
шукаючи в ньому наступний ранок.
Простір кладе себе на сльозу поминальним вінком.

Я ніколи про це не говорив з тобою. І, можливо, знову
не зумію передати суті, але спробую
припустити, що те, що являє собою любовна змова
двох, не може боротися з часом на рівних умовах.
І не варто виправдовуватись породженим утробою

сином чи донькою. Вони – це їхня особиста справа.
Ми просто їм свого часу дозволили дивитися.
Для їхніх окулярів, ми, щонайбільше – оправа.
На інше права
годі добитися.

Менше болю могло бути. Менше розчавлених апельсинів.
Хай те, що руки трусяться через нерви
і значить, що минуле дивиться нам у спини,
проте ми милуємось тим, що воно було спільне
і лишило на обличчях зморшки – мініатюрні шедеври.

І ця спільність дозволяє припустити, що смерть
будь-кого з нас не буде оплеском однією долонею.
І вічним спочинком нам буде не земля, а твердь
тих стосунків. Так, ніби з квартири, де повітря сперте,
ми вийдемо на набережну Оболоні.

Про тих, з ким кохався – або добре, або ніяк.
Це можна взяти за основу
того, щоб ми одне про одного згадували. Але я
чую, як в мені звивається застереження, ніби змія:
«Давай не починати знову».

Сукупність помилок важить більше, ніж сукупність дотиків.
Тобі лишається торкатися до клавіш фортепіано.
Мені буде смішно чути від тебе, що спільні дітки
назавжди прив’язують чоловіка до жінки, доти,
доки ти Богу розповідаєш про свої плани.

Забудь про графіки, про внутрішні стержні,
про координати –
чим більше ми будемо правильні і обережні,
тим більше життя накладатиме на нас обмеження,
поділить радість і біль на дати,

всі наші зачіски поділить на залисини і сивину,
пам’ять – на невиправдані звинувачення
і на персональну вину.
У житті важливо віднаходити новизну
і обманювати себе тим, що у нього є певне призначення.

(с) Павло Коробчук, 2011. @korobro

Повне взуття піску, повні легені диму.
Згадуєш про ту жінку добру добру годину.
Горло у вірша таке, ніби кричиш їй в спину,
В кожен хребець вчорашній, в зародок, у дитину.

Скільки ми так втрачали? Скільки ми так кричали?
Кришталик звузився в пам’ять на спільному досі причалі.
Спогади осідають, ніби листочки у чаї.
Тримаю це море за руку, за хвилі такі печальні.

Кожна з цих хвиль підносить кораблики паперові,
Кожна з цих хвиль затерпає, мов згустки схололої крові.
Ці ритми прибою формують у горлі навики мови:
Люби, розлюби і знову люби, розлюби і знову…

(с) Павло Коробчук, 2015. @korobro

Скільки ножів іржавих
пасма твої обрізало...
Але ти знаєш – рожеві
сняться і на вокзалах.

Жити у зернах, розчинно,
пити цю довгу каву
можна, лиш маючи певні причини
для відчаю. І для кайфу.

(с) Павло Коробчук, 2009. @korobro

час ставати дорослою, дівчинко.
життя це не те, що ти звикла бачити на відеоплівці.
усі заборонені теми, як просту арифметику, вивчено, –
для романтики і гостроти не обов’язково курити на заправці.

мало світла в кінці панелі, мало в щілинах просвіту.
алкоголь тобі не замінить міцні чоловічі плечі.
рідко хто долетить до середини твого досвіду,
але час бути сильною дівчинкою, а сильні не плачуть.

ти теж не витримувала свого досвіду, пускаючи кров під кранами,
притуливши, щоби почути стукіт серця, вухо до плитки.
амбітна жінка відчайдушна, ніби тварина поранена,
а без амбіцій – все одно, що піймана в клітку.

ти іноді сонцезатемнювальна, іноді – для поліпшення зору,
іноді – пристрій нічного бачення, іноді контактна, як лінза.
мій зір це варіант захисного військового гарнізону,
але ти відразу його захоплюєш, опинившись поблизу.

тобто, риси твого обличчя піднебесні, але не завжди вірні, –
пошук власного простору має бути головною рисою.
час змінювати кілька кривих просторів на один рівний.
час ставати дорослою.

(с) Павло Коробчук, 2010. @korobro

прокидаючись в ліжку, в якому ти поруч спиш,
я намагаюсь тверезо оцінювати стан речей –
любов лише інколи досягає найлагідніших узвиш
без жодних дверей.

зазвичай, час впарює тобі дешевий товар.
у нього безкінечна кількість таких, як ти.
свої побажання можеш вписати у книгу скарг
і піти.

час розбирає тебе, ніби зламаний будильник, на деталі,
або розбиває об стіни високої, як кохання, багатоповерхівки.
те, як ти житимеш далі,
залежить від ціни, за яку ти придбаєш свою кіноплівку.

час це єдиний засіб минати.
ми вміщені у затісний флакон. ми звучимо в унісон.
кожен іноді входить в депресію, ніби в кімнату
з одними дверима – на балкон.

час постійно кричить, але це крик немовляти.
час це ріка, якій ти змінюєш памперси, мов немовляті.
я би хотів проживати кожного і тебе промовляти,
але ми не святі охопити усе. ми не на святі.

час закладається в тіло з зачаттям. час це внутрішній орган.
кожен із нас терорист-смертник – будь-чия смерть ушкоджує ближніх.
я споглядаю твої еротичні вигини з відчуттям боргу
і почуваюся зайвим, точніше – колишнім.

але, покидаючи ліжко, в якому ти спатимеш далі,
і виходячи із високого, як багатоповерхівка, кохання, на дорогу,
я обіцяю нам повернутися, хоча деякий час ночуватиму на вокзалі
для усвідомлення нашої святості. для перестороги.

(с) Павло Коробчук, 2009. @korobro

поривчасті, ніби вітер, сни. ночі у поїздах.
душ не припускають жодні математичні розрахунки.
рахуєш до трьох, до пів на п’яту, щоб не поїхав дах.
думки тримаєш розфасовані у пакунки.

життя це перше, про що у тебе ніхто не питав.
тепер ти не питаєш нікого про свою смерть.
поняття “постійність” розуміється як бетонна плита,
до якої тебе прикували. та справжню твердь

зустрічаєш лише після довгих пошуків і перевтілень,
так, ніби вперше виймаєш з вух, як із рани, вату.
в жодних юридичних інстанціях немає відділень,
які би могли позбавити тебе права оживати.

(с) Павло Коробчук, 2010. @korobro

Лист до себе сімнадцятилітнього

юначе, дивись, як графітовим кінчиком пише у небі літак.
як розлого в полях дрімає білий ведмідь зими.
освіти ці всі образи так, щоби будучи у літах
озиратись й радіти, що це прожили саме ми.

як бігли у піднебесному полі, розтріпані, ніби волосся.
як обіймалися із усіма солдатами на пероні.
як на світанку знаходили світло, таке кровоносне.
усі ці неписані вірші: такі паперові, такі переломні.

кинь у поштову скриньку конверт й прочитай через двадцять.
наше життя це лист, який пишемо до самих себе.
«привіти собі! не хворієш? як діти? давай, озивайся».
почерк такий пульсаційний, як зябра, гострий, як ребра.

юначе, послухай, як шумно дощем тобі аплодує небо.
овації ці вмиротворені, сльози з очей від дикої прухи.
бо ти – пульсаційне, мов зябра, життя, гостре, мов ребра.
у нас із тобою воно одне, повторюй за мною ці рухи.

виводь графітовим кінчиком літери серед паперу білого.
виводь нас на чисту воду, дихай в обличчя світові.
я скоро від себе отримаю лист, від давно постарілого.
я вже писав йому тричі, поки усе без відповіді…

юначе, дивись, як графітовим кінчиком пише у небі літак.
як спокійно в полях пасеться прозорий олень зими.
освіти ці всі образи так, щоби будучи у літах
озиратись й радіти, що це прожили саме ми.

(с) Павло Коробчук, 2014. @korobro

на скільки сов вона мудріша за опівнічну тишу?
напевно — на ціле гніздо.
її усмішка володіє мовою, якою ніхто не пише,
ні після неї не писатиме, ні до.
прикладаю ці вуста до себе, як подорожник до болю.
вони вбивають усі мікроби, від яких трохи серце коле.

на скільки подорожей вона далі від самої себе?
виходить із поїзда опівночі, йде обіймати дерева.
кожен, хто знайшов просвіт поміж своїх ребер,
знає, що усі ландшафти у зіницю не даремно
увібрані, відчуті й пригорнуті у обійми.
вона розглядає кору, ніби старі чорно-білі фільми.

нехай не забуде енергію, як забула у потязі записник.
хай дерева і сови шепочуть їй у зелені сережки.
як же радіють просвіту в ребрах ті, у кого він зник.
у неї не ребра, бо замість кожної кістки — стежка.

гаразд, не буду описувати те, що не описати ніякими.
тому просто дякую і сміюся, сміюся і дякую.

(с) Павло Коробчук, 2015. @korobro

зараз вона дихає повільно, ніби вночі,
коли усі сплять і за жодного хвилюватись
немає причин. викинула телефон і ключі
й вирушила на потяг. ці жертви маленькі варті,
щоби відчути світ, ніжний і кривуватий,
ніби прокинутися на чоловічому плечі.

далі на неї чекають танці з ландшафтами,
цигарки на березі моря, листівки до друзів,
в навушниках електронна музика з арфами,
натщесерце гарячий секс і холодний смузі,
загублені документи у прикордонній смузі
і повернення в дім із забитими одягом шафами.

подорож має втомити, вбити, стерти повністю,
мотивувати, ніби лицем у холодну воду,
очистити і наситити до втрати совісті.
поки інші турбуються про свою скороминущу вроду,
у ній сходяться, ніби ртуть, всі краплинки поту.
так пишуть романи. так спалюють повісті.

дихай повільно, пульсуй, ніби риба в ставку,
чекай нових коливань, перших промінчиків втечі.
тільки вітер в обличчя сприймає її таку,
тільки він розставляє на місце думки та речі.
подорожі втихомирюють, як чоловічі плечі,
як спраглі ковтки води після невпинного танку.

(с) Павло Коробчук, 2015. @korobro