зараз вона дихає повільно, ніби вночі,
коли усі сплять і за жодного хвилюватись
немає причин. викинула телефон і ключі
й вирушила на потяг. ці жертви маленькі варті,
щоби відчути світ, ніжний і кривуватий,
ніби прокинутися на чоловічому плечі.

далі на неї чекають танці з ландшафтами,
цигарки на березі моря, листівки до друзів,
в навушниках електронна музика з арфами,
натщесерце гарячий секс і холодний смузі,
загублені документи у прикордонній смузі
і повернення в дім із забитими одягом шафами.

подорож має втомити, вбити, стерти повністю,
мотивувати, ніби лицем у холодну воду,
очистити і наситити до втрати совісті.
поки інші турбуються про свою скороминущу вроду,
у ній сходяться, ніби ртуть, всі краплинки поту.
так пишуть романи. так спалюють повісті.

дихай повільно, пульсуй, ніби риба в ставку,
чекай нових коливань, перших промінчиків втечі.
тільки вітер в обличчя сприймає її таку,
тільки він розставляє на місце думки та речі.
подорожі втихомирюють, як чоловічі плечі,
як спраглі ковтки води після невпинного танку.

(с) Павло Коробчук, 2015. @korobro