на скільки сов вона мудріша за опівнічну тишу?
напевно — на ціле гніздо.
її усмішка володіє мовою, якою ніхто не пише,
ні після неї не писатиме, ні до.
прикладаю ці вуста до себе, як подорожник до болю.
вони вбивають усі мікроби, від яких трохи серце коле.

на скільки подорожей вона далі від самої себе?
виходить із поїзда опівночі, йде обіймати дерева.
кожен, хто знайшов просвіт поміж своїх ребер,
знає, що усі ландшафти у зіницю не даремно
увібрані, відчуті й пригорнуті у обійми.
вона розглядає кору, ніби старі чорно-білі фільми.

нехай не забуде енергію, як забула у потязі записник.
хай дерева і сови шепочуть їй у зелені сережки.
як же радіють просвіту в ребрах ті, у кого він зник.
у неї не ребра, бо замість кожної кістки — стежка.

гаразд, не буду описувати те, що не описати ніякими.
тому просто дякую і сміюся, сміюся і дякую.

(с) Павло Коробчук, 2015. @korobro