Лист до себе сімнадцятилітнього

юначе, дивись, як графітовим кінчиком пише у небі літак.
як розлого в полях дрімає білий ведмідь зими.
освіти ці всі образи так, щоби будучи у літах
озиратись й радіти, що це прожили саме ми.

як бігли у піднебесному полі, розтріпані, ніби волосся.
як обіймалися із усіма солдатами на пероні.
як на світанку знаходили світло, таке кровоносне.
усі ці неписані вірші: такі паперові, такі переломні.

кинь у поштову скриньку конверт й прочитай через двадцять.
наше життя це лист, який пишемо до самих себе.
«привіти собі! не хворієш? як діти? давай, озивайся».
почерк такий пульсаційний, як зябра, гострий, як ребра.

юначе, послухай, як шумно дощем тобі аплодує небо.
овації ці вмиротворені, сльози з очей від дикої прухи.
бо ти – пульсаційне, мов зябра, життя, гостре, мов ребра.
у нас із тобою воно одне, повторюй за мною ці рухи.

виводь графітовим кінчиком літери серед паперу білого.
виводь нас на чисту воду, дихай в обличчя світові.
я скоро від себе отримаю лист, від давно постарілого.
я вже писав йому тричі, поки усе без відповіді…

юначе, дивись, як графітовим кінчиком пише у небі літак.
як спокійно в полях пасеться прозорий олень зими.
освіти ці всі образи так, щоби будучи у літах
озиратись й радіти, що це прожили саме ми.

(с) Павло Коробчук, 2014. @korobro