- це ж центр міста? - питає смугла жінка з золотими підковами у вухах
білим шарфом пов’язаним довкола голови і щирим здивуванням в глибоких очах
- що? - не чую виймаю навушники
- це ж центр міста? - повторює вона тихіше наче навушники позбавили мене короків
наче я пляшка для вина і її слова мають вливатися тихіше повільніше інакше розіллються
- так - говорю посміхаюсь воджу руками вітряк скоморох опудало чи майстер бойових мистецтв зі сходу
наче от от ми маємо зійтися в нерівній битві схрестити хоку танку а може обрати танці
бо дощ шурхіт крапель об ліхтарі та собачі шкури награє не найгірший джаз - далі старе місто там замок знаєте а в іншу сторону цум
- а де всі люди? - питає вона обводячи поглядом вечірній дощовий кривий вал мене і псів навколо
Їх справді забагато золотистих темних і картатих як листя що з’явилось з-під снігу в парках де ростуть не тільки хвойні
або де двірники працюють за інакшими схемами я правда не люблю схем і не дуже розуміюсь на прибиранні пси також не розуміються
- холодно - говорю - темно - говорю - йдуть на світло
- це ваші собаки? - питає
- ні ми просто разом подорожуємо
- куди? на світло?
вона посміхається я вдягаю навушники і ми з собаками сунемось далі
як завжди важко пояснити куди я так впевнено йду
як завжди важко пояснити чому навколо стільки псів
як завжди важко пояснити де всі люди
як завжди легко йти
як завжди очевидна відповідь
я ніколи не встигаю поставити запитання
?