моє сонце, пишу тобі з садів лісабону,
тут не гріють промені, тяжко жити,
але ми домовились, сонце,
ми домовились,
лісабон – стоятиме, я – житиму
на його принишклих вулицях
не дивитимусь в небо, не шукатиму ніжності,
адже ми домовились,
ми домовились,
як світитиме в очі – ховайся,
як пектиме до болю – кричи,
не такі ми вже й критики,
не такі вже й стратеги, сонце,
тут лимони ростуть на вулиці – на плантаціях порожньо,
ні людини, ні звісточки із минулого –
тільки спогади,
сонце,
в цьому місті футбольних богів і теплих приймалень
я самотній і кожного вечора кутаюсь в ліжку,
і по звичці лежу на краєчку,
і тебе обіймаю, по звичці,
порожнє місто
закриває мене у пащі
журливих вражень
і навряд чи знайдеться хтось, хто тепер утішить,
ми домовились, сонце,
ми домовились,
лісабон засинає сотнею голосів,
тиша приходить зранку,
а за нею я
засинаю
сто першим.
13.10.22