Чомусь про війну та ненависть до усього найбільше хочеться говорити саме тим, кого вона майже не торкнулася.
Бо якщо торкнеться - хочеться мовчати. Вшановувати хвилиною мовчання ті недоспані ночі, вибухи, тіла під завалами, та тих, хто поклав життя на захист нас, тилових щурят. Жінок, дітей, літніх.. щурят.
І тоді на ненависть не вистачає сил. Бо всі сили йдуть на те щоб працювати, донатити, воювати. Добре, що в когось ще є сили на побалакати. Нажаль ми ніколи не зрозуміємо одне одного