Ти заходила тихо і ніжно у двері, що звуться душею,
Та сідала за спільним, широким столом, наливаючи ель.
Я ж ловив, як ту манну небесну, стихаючих шепіт,
Що творив нереальні оази з палючої серця пустелі.

Нам не треба слова, а думки не читала ні разу. От чесно,
Ти все знала завчасно? Так, ніби, ця зустріч не перша.
То Усесвіт стискався, як стіни моєї печери?
Чи усе, що так прагнув, на відстані в дотик? Допер я!

Як же довго і важко шукати своє у холодних очах,
Помилки, помилки. І свої і чужі, все намішано рясно.
Не допетрав одразу, що може розвіяти чари,
То єдино кохання, але не пузань в довгій рясі.

Я чекаю на тебе удома. Приходь, не барись,
Розгорися у серці вогнем небувалої сили.
Що в тобі особливе для мене? Кожнісінька риса,
Бо кохання малює чарівним того, хто є серцем красивий.