#поезія
Качмар - Поезія.
От-от надломиться шків крихкий.
Тут усе порожнє: пляшки і думки.
Як залізо куєш - маєш опіки.
На плиті - шепотіння води,
Тільки тінь, наче той поводир,
Човгає кухнею вздовж і впоперек.
За вікном: бруд і натовпу вищир.
Всюди капища й кладовища:
Від широкого гирла Дніпра
І ще далі - до самого Світязя.
Якщо будеш уважно дивитися -
Поряд зі зморшкою знайдеш і шрам.
Треба час, щоб себе зрозуміти.
Біля урвиська дужчає вітер,
Сповиваючи люльку морів.
Чи на користь то, чи на благо:
Попри все підіймаєшся пагорбом,
А за ним тут же сходять нові.
Хоч і пам’ять зовсім не та вже -
Як найкраще із відображень
Одмирання всього живого,
Цього разу вона не схибить:
Най безмовність - це також вибір,
На початку усе ж було слово.
.
Нам по двадцять, ми ще молодії,
На вокзальних прилавках рясніють
Засмальцьовані шпальти газет.
Жовті хмари впираються в землю,
Старий бусік неквапно везе нас
Уторованими шосе.
Хто ми й звідки, і ким ми хрещені?
Розтріпались порожні кишені
Так, що й гріх не помислити чорно.
Пощастить ще, нехай не сьогодні,
Ми дурні і такі безтурботні
Простягаємо руки у жорна.
Чи це успіх, бодай і уявний -
Навмання, по шинках та кав'ярнях,
Роздираючи терном щоки.
Кожен мріяв про щось велике,
Та в підтоптаних черевиках
Складно думати про високе.
Так штовхають безцінне - за безцінь,
Десь на людному перехресті,
Коло ринку і край метро.
Але навіть з відтятим серцем
Присвятити життя те мистецтву
Не наважився аніхто.
.
Бачиш все, як сидиш на узвишші,
Палахтіє поліття торішнє,
Крутосхилом здіймаються діти.
Буде ранок, і буде вечір,
Певно родиться і нове щось
На руїнах старого світу.
В ніч холодну, в пітьмі пелехатій,
Що є поезія, як не багаття,
Яке разводять одинаки?
Що є поезія, най на пальцях,
Як не години важкої праці
Заради двох або трьох рядків?
Чиясь правиця гойдає колиску,
Полум’яні маленькі іскри
Плигають жваво по верховіттях,
По закамарках і по дзвіницях.
Що є поезія, як не рушниця,
Собі спрямована в підборіддя?
Тьмяніє місячна шкаралупа,
Понад горбами рибальських халупок
Скипає крадьки зоряна сіль.
Мить найтемніша передує світанню,
Що є поезія, як не питання,
Які ми ставимо на самоті?
.
Раптова гадка породжує дотик,
В вікні кухоннім - будинок навпроти,
На шворці білій зсихають речі.
Вони давно вже живуть окремо,
Сусіда курить блакитний кемел
І тихо струшує попіл у глечик.
Прибравши з лоба масне волосся,
Палко згрібає залишки сонця
В свою коробку пухкий двірник.
Все менш лунає пташиний цівкіт,
Перекидаючись через дахівки,
Поволі плине бентежний вік.
Доки не пізно - куштуй дивовижу,
Бо достеменно наступного тижня
Підуть дощі і вляжеться пил.
Так непомітно скінчається літо,
І я лишаю свій куций відбиток
На зашкарублому шматі тропи.
Неначе спогад: живо й врочисто
Мені назустріч мчиться хлопчисько
В зелених штанях і м'ятій сорочці.
Від сліз солоних терпне обличчя,
Я посміхаюся прямо у вічність,
І вічність м'яко заплющує
очі.
29 листопада, 2023.
🌿🌿🌿
Patreon |
Instagram |
YouTube |
Spotify |
Twitter
