EX LIBRIS Abraham Hosebr

Хтось навіть припустив, що Мерізі малює їх із натури, встановивши дзеркало під риштуваннями, стоячи на яких він розписував склепіння. Цілком імовірно, що брав участь у створенні розпису собака художника на ім'я Корнаккйо, який, за свідченнями сучасників, мав чорно-біле забарвлення: Цербер із трьома головами – одна гарчить, інша гавкає, третя мовчить – безперечно має схожість із реальним прототипом. Караваджо бавиться, втілюючи в життя свої відкриття, особливо тонко він вирішив питання зображення повітря. Юпітер торкається пальцями тверді, наводячи її в рух. Всесвіт є прозорою сферою, в центрі якої розташована Земля, а навколо обертається величезне біле світило. Добре помітні сузір'я, серед яких розпізнаються знаки зодіаку: Риби, Овен, Телець та Близнюки. Це данина захопленню замовника астрономією і водночас відсилання до дискусій довкола теорії Галілея, в яких брали участь всі представники інтелектуальної еліти Риму.
У жодному іншому палаці ми не знайдемо подібного зображення – такого ж іронічного, відвертого та екстравагантного. Це одна з перлин у колекції дель Монте поряд із театральними п'єсами, музичними творами та модними предметами меблів.

Константіно Д'Ораціо "Таємничий Караваджо"

Дель Монте – пристрасний шанувальник алхімії. Він вправляється в медицині, займається приготуванням цілющих мазей та трунків, які потім відправляє Фердинандо де Медічі до Флоренції. 10 серпня 1607 року він у листі дякує своєму покровителю за те, що той надіслав йому рідкісний і цінний інгредієнт, квінтесенцію: «Я з великим задоволенням відправляю вам засіб від остеохондрозу, болів у боках, спині та суглобах, але мені не вистачає зілля, яке дозволило б повернутися назад на сорок років ... І за цей рецепт я готовий віддати всі інші». Натяк на еліксир молодості – це серйозна заява, адже для будь-якого алхіміка головна мета – відкрити філософський камінь. Цей міфічний елемент, результат поєднання чотирьох стихій з ідеальними субстанціями, має властивість запобігати руйнуванню матерії, зупиняти старіння людського тіла та перетворювати будь-який простий метал на золото. Але головне – філософський камінь дарує його володарю найвище знання.
Саме цієї мети прагнуть досягти дель Монте та його сподвижники: вгамувати спрагу знань і знайти пояснення загадкам, які таїть у собі світ природи. Їхній підхід до науки не позбавлений протиріч. З одного боку, кардинал свято вірить у традиційну медицину, засновану на магії та забобонах. З іншого боку, він - активний послідовник Парацельса - вченого, який зробив революцію в методах лікування, поставивши в основу спостереження та експеримент з використанням точних інструментів. Кардинал настільки захоплений цими новими теоріями, що не відмовляється від них навіть тоді, коли в 1599 праці Парацельса потрапляють до списку книг, заборонених цензурою, як єретичні та філопротестантські.
Не менший інтерес представляють для дель Монте праці Галілея, вченого прогресивних поглядів, який змушений згодом відмовитися від своїх ідей як від єретичних. Кардинал спостерігає в телескоп за рухом зірок і процесом обертання Місяця навколо Землі, не гребує він вивченням впливу знаків зодіаку на людську долю. Так наука входить у химерний взаємозв'язок із забобонами.

На першому поверсі вілли в Порту Пінчана розташований перегінний апарат – це не лабораторія, а, швидше, невелика комора, де у скляних колбах містяться різні зілля. І досі збереглися вмуровані у стіну шафки, призначені кардиналом для зберігання різних субстанцій. Це свого роду країна чудес, двері в які відчинені не кожному. Декор приміщення він доручає своєму улюбленому художнику Караваджо.

Завдання було таке: втілити в інтер'єрі тему алхімії, прикрасивши стелю алегорією чотирьох стихій – Землі, Повітря, Вогню та Води. Мерізі по-своєму розвиває вказану йому тему: він звертається до спадщини античності, інтерпретуючи її творчо і додаючи несподівану ноту іронії.
На невеликому склепінні Караваджо зображує могутні тіла античних богів, які керують трьома стихіями: Плутон - Землею, Нептун - Водою, Юпітер - Вогнем. Кожного з богів супроводжує характерна для нього тварина: Юпітер летить верхи на орлі і метає блискавки, Нептун хапається за коня з перетинчастими лапами, Плутон тримає за повідець Цербера, триголового пса, що вартує ворота пекла. «Караваджо неодноразово критикували за відсутність перспективи і планів зображення, в даному випадку він зображає фігури знизу вгору, спростовуючи всі існуючі канони». Беллорі вловив важливу особливість: художник створює запаморочливу перспективу, не вписуючи її в жодну архітектурну структуру. Мерізі не вважає важливим поміщати свої фігури в геометричну «рамку» - прийом, яким часто користуються його сучасники. Він пише олією по стіні, його боги наче зависають у повітрі.

При цьому біограф Караваджо упускає з уваги одну цікаву деталь: якщо придивитися, обличчя та постаті Юпітера, Плутона та Нептуна схожі одна на одну – художник використовує одного натурника. І це не якась випадкова людина: у даному випадку ввн обирає як модель самого себе. Дель Монте отримує три автопортрети Караваджо, у яких кожна частина тіла прописана з особливою увагою, особливо геніталії, які добре проглядаються у створеній перспективі.

Вже прочитав половину збірки "Візантійськп фотографія".
Поки одним з найцікавіших текстів є "Князь Жаху" - написане в манері нашого улюбленого і безсмертного Хорхе, есе про Антихриста. І тут я для себе знайшов просто гігантську кількість невідомих досі фактів, звісно є підозра, що як і геніальний Борхес, деякі з них Єшкілєв просто вигадав, або переробив, за одно присмачивши вставками-віньєтками у формі коротких оповідань.
Зараз цю збірку неможливо купити ніде, але є добра новина - текст "Князь Жаху" можна прочитати в антології Винничука.
Отож , дуже рекомендую всім інтелектуалам і борхесіанцям.

"...Секта аттаріанців виробила вчення про постійний прихід Антихриста у світ. Адепти секти твердять: десь на початку Христової ери існувала людина з лівою рукою Антихриста, через століття жив носій його волосся, через сто років око або вухо улюбленця сатани стало частиною тіла обраної їм істоти. Цілісний Антихрист, стверджують аттаріанці, не з'явиться ніколи, бо цілісність і зло — несумісні...

...Спіритуали кайєнської школи, виходячи з того, що Антихрист у всьому повинен бути протилежним Христу, вважають його жінкою. Ця здогадка надихнула маляра Анатолія 3. Він намалював Антихриста — на полотні Князь Жаху виглядав як струнка гола дівчина з червоним волоссям, антрацитовими очима і акуратними персами. На дівчат, що їх Анатолій 3. приводив до себе, зображення діяло будливо — у ліжку вони ставали несамовитими. Одного разу до 3. завітав бурят Ходга — філософ і гуру. Ходга неквапно оглянув полотно і промовив знаменні слова: «Останній з Великих Архатів[4] не прийде, бо ВОНА його спокусила». В ту хвилину, коли гуру виголошував своє пророцтво, витекли з металевих рам чорні дзеркала Храму Перламутрових Хмар на острові Хон. Неназваний містик об'єднав обидві ці події у пророчий фрагмент Сущого і дав назву з п'яти літер (Перші чотири були знайдені пізніше у текстах і визначені як приголосні). Картина Анатолія 3. ніде не виставлялась і заважала своєму творцеві одружитись.
Одного зимового вечора, відчуваючи себе хворим, Анатолій зупинився біля великої ґратчастої брами. Він доторкнувся рукою до її металу, до залишків фарби на кутих спіралях, до гранованих пірамідальних заклепок та залізних троянд навколо клямки. На металевій пластині він побачив обгорнуті павутинням залишки метелика, кольоровий пташиний послід і ще щось незрозуміле і знищене. Він раптом відчув дивну гармонію пронизливого вітру, брами і ампірного каменю старих будинків — каменю сірого, стомленого та мудрого. І в єстві його відкрилось нове, внутрішнє небо з єдиною зіркою — теплою та сріблястою. Він пішов додому, спалив полотно з зображенням Антихриста і написав текст, який починався словами: «Кожне наближення до істини марить наближенням до абсурду…» Наприкінці тексту містився віршик. НА НЕЗРОЗУМІЛІЙ МОВІ:
Олл а олла олла см.
Хар-хор сінгл,
мар гебел кай олла см..."

Володимир Єшкілєв"Візантійська фотографія. Князь Жаху"

"Є четверо воріт, що ведуть до одного палацу, підлога цього палацу зі срібла та золота, ляпіс-лазур та яшма там, та всі рідкісні аромати; жасмин і троянда, та емблеми смерті. Хай він увійде по черзі або відразу в ці четверо воріт; хай він стоїть на підлозі цього палацу. Чи не провалиться він? "
Книга закону



Огого, панове! Яка краса до мене прибула!
Тремтячими руками гортаю і пещу перше українське видання "Книги Тота"!
Якщо б існував у сфері окультної літератури "Улісс", то ним безперечно був би витвір Кровлі і Гарріс - "Книга Тота". Мікс антропології, всіх світових міфологій та символічних систем, якесь неземне багатство барв і форм. Все це про неї, про цю дивовижну і недосяжну для багатьох книгу. Нарешті в мене, нарешті українською. Впевнений, що це буде грандіозне читання і навчання.

А маленька жовта книжечка - передзамовлений Чоран, чиї праці я вже читав цьогоріч і захотів іще.

Імператор в центрі не натякає, а підтверджує, що я зможу підкорити, увібрати і засвоїти обидві книжки. Звісно, з допомогою Любові. Любові згідно з Волею.

"Вселенську Книгу насправді можна зрозуміти, кожен приходить до того розуміння своїми кругобіжними стежками. Але я хотів би зрозуміти іншу, її вивищеність, її неподібність до мене, її своєрідну ідеальність та порочність. Це спроба замахнутись на Пекло, на пекло, котре міститься в Інших. В поглядах Інших. Що ж тоді виходить – відчуття обожнення іншого виникає лиш тоді, коли він любить і розуміє красу, зрозумілу і люблену нами, але по-іншому, по-своєму. Глибше, інакше. Любов любить любити любов. Любов здатна надавати сенсу навіть самозароджуваності життя, любов витворює сенси із себе, перетворює камінь на кусень хліба, болото на озеро з лотосами та орхідеями, хворобу на можливість пізнання себе. Любов – Дар, Любов – Вікно, Любов – відчуття, коли в мені щось обривається, як Завіса Самості рветься в Старозаповітньому Храмі і туди, в недільному світлі ступає сонцесяйна фігура Іншої."

Абрахам Ян Хосебр "Тетраморфеус. Liber E"

Знайшов у Марко Поло історію походження ордену асасинів. Насправді його книга подорожей напевно найпопулярніша пригодницька література і чи не перший представник в жанрі. Незважаючи на архаїчний стиль, читається жваво.

"У країні Мулект за старих часів жив гірський старець. Мулект означає [помешкання] арамів. Все, що Марко розповідав, те і вам передам; а він чув про це від багатьох людей. Старець по-їхньому називався Ала-аддін. Розвів він великий, чудовий сад у долині, між двох гір; такого й не бачили ніде. Були там найкращі у світі плоди. Налаштував він там найліпших будинків, найкрасивіших палаців, таких і не бачили раніше; вони були позолочені і найгарнішими у світі барвами розфарбовані. Провів він там канали; в одних було вино, в інших – молоко, у третіх – мед, а в інших – вода. Найкрасивіші у світлі жони та діви були тут; вміли вони грати на всіх інструментах, співати та танцювати краще за інших жінок.
Сад цей, тлумачив старець своїм людям, є рай. Розвів він його таким точно, як Мухаммед описував сарацинам рай: хто в рай потрапить, у того буде стільки красивих дружин, скільки забажає, і знайде він там річки вина та молока, меду та води. Тому старець розвів сад так, як Мухаммед описував рай сарацинам; і тамтешні сарацини вірили, що цей сад – рай. Входив до нього лише той, хто забажав стати асасином. При вході в сад стояла неприступна фортеця; ніхто у світі не міг опанувати її; а іншого входу туди не було.
Утримував старець у своєму дворі всіх тамтешніх юнаків від дванадцяти до двадцяти років. Були вони ніби його вартою і знали з чуток, що Мухаммед, їхній пророк, описував рай так, як я вам розповідав. І що вам ще сказати? Наказував старець вводити в цей рай юнаків, дивлячись за своїм бажанням, по чотири, по десять, по двадцять, і ось як: спершу їх напоять, сонними беруть і вводять до саду; там їх будять.
Прокинеться юнак і, як побачить усе те, що я вам описував, воістину повірить, що перебуває в раю, а жінки та діви на цілий день з ним: грають, співають, бавлять його, всяке його бажання виконують; все, що захоче, має; і не вийшов би звідти з власної волі. Двір свій гірський старець тримає чудово, багато, живе гойно; простих горян запевняє, що він пророк; і вони цьому справді вірять.
Захоче старець послати кудись когось із своїх, аби кого убити , наказує він напоїти стільки юнаків, скільки забажає, коли ж вони заснуть, наказує перенести їх у свій палац. Прокинуться юнаки в палаці, дивуються, але не радіють, бо з раю за своєю волею вони б ніколи не вийшли. Ідуть вони до старця і, шануючи його за пророка, смиренно кланяються йому; а старець їх питає, звідки вони прийшли. З раю, відповідають юнаки і описують усе, що там, немов як у раю, про який їхнім предкам говорив Мухаммед; а ті, хто не був там, чують усе це, і їм до раю хочеться; готові вони і на смерть, аби тільки потрапити до раю; не дочекаються дня, щоб іти туди. Захоче старець вбити будь-кого з важливих людей, накаже випробувати і вибрати найкращих зі своїх асасинів; посилає він багатьох із них у недалекі країни з наказом вбивати людей; вони йдуть, і наказ його виконують; хто залишиться цілим, той повертається до двору; трапляється, що після смертовбивства вони трапляються в полон і самі вбиваються."

Марко Поло "Книга чудес світу"

How well I knew such surroundings, those deep interiors of dream where everything is saturated with unreality and more or less dissolves under a direct gaze. I could tell how neatly this particular interior was arranged—pictures perfectly straight and tight against the walls, well-dusted figurines arranged along open shelves, lace-fringed tablecovers set precisely in place, and delicate silk flowers in slim vases of colored glass. Yet there was something so fragile about the balance of these things, as if they were all susceptible to sudden derangement should there be some upset, no matter how subtle, in the secret system which held them together

Це мало колись статися і врешті, сталося.
Читаю Ліґотті!
Сергію, знаю, що ти мені давно його рекомендував, як і Дансейні (автор, котрий перевершив для мене Толкіна) і Піка (загалом найкраще фентезі, котре я читав у житті).
Враження: це без перебільшення найкращий горрор з того, що мені доводилося читати, змагатися може хіба Лавкрафтіаський "Сновидний цикл".
Світи Томаса Ліґотті це безкінечні борхесівсько-кафкіанські міста населені маріонетками, його герої - шукачі забороненого гнозису, відвідувачі закинутих окультних бібліотек, поети, візіонери, лікарі.
Благо Ліґотті - можливість Небуття, життя в смерті, в оболонці ляльки, котра повністю втілює безглуздість існування.
Улюблне оповідання - "Vastarien". Про чоловіка, котрий шукає Інше Місто, чимось за атмосферою схоже на "Сновидні пошуки недовідомого Кадату" Лавкрафта, але з моторошною кінцівкою. Також сподобалась думка про те, що існують книги, котрі не розповідають про речі, а самі і є речами, предметами пошуку і сенсу, а не провідниками до них.
Це дуже дивний збіг обставин, адже саме в "Тетраморфеусі", серцевина світу і сама його квітесенція це книга-лабіринт котра через свою красу, сенси, та барокові множинні форми дивує і приводить до божевілля кожного читача-мандрівника.

For there are certain places that exist on the wayside of the real: a house, a street, even entire towns which have claims upon them by virtue of some nameless affinity with the most remote orders of being. They are, these places, fertile ground for the unreal and retain the minimum of immunity against exotic disorders and aberrations. Their concessions to a given fashion of reality are only placating gestures, a way of stifling it through limited acceptance.

Цікавий есей Пінчона про Лінь , як головну цінність для письменника. Знайшов згадку про нього в блискучій передмові Максима Нестелєєва до "Нетямущого учня".

https://archive.nytimes.com/www.nytimes.com/books/97/05/18/reviews/pynchon-sloth.html

За сім років писання, виношування ідеї та вимріювання "Тетраморфеуса", деякі сцени та пасажі я завчив напам'ять. Завчив їх атмосферу, настрій, вивчив речення, мелодику словосполучень, зрозумів, як буду їх декламувати, опроявляти. Тому інколи починаю відчувати щось на кшталт містичного досвіду, коли зустрічаю щось схоже в інших авторів, інших геніїв.
Цього разу - епізод з "Таємної інтеграції" Пінчона вражаюче схожий з першим розділом "Quattuor extra".
Мене завжди захоплювали сцени наближення до старовинних маєтків, покинутих будівель іншого часу, якщо фільм, або книга починалися з такої сцени, вірогідно, що то був мій фільм, моя книга. Тому створюючи свій світ, свій ідеальний роман, я почав його саме з цієї сцени.

"Вони пропливли під «липовими» венеційськими містками, у декількох з яких бракувало мостин, тож можна було поглянути вгору і побачити між дошками сіре небо; повз маленькі пристані, чиї непросмолені палі прогнили та вкрилися зеленим слизом; повз відкриті альтанки з проржавілою наскрізь обшивкою, яка хилиталася від найменшого вітерцю; повз роз’їдені корозією статуї прямоносих юнаків і дівчат з фіговими листочками, які тримали роги достатку, самостріли, ірреальні сірінги, струнні інструменти, плоди граната, а ще розгортали свитки та пригорталися одне до одного. Невдовзі над верхів’ями голих верб з’явився Великий Дім, що вищав, поки вони наближалися, і з кожним помахом весел можна було розгледіти дедалі більше башточок, зубців і контрфорсів."

Томас Пінчон"Таємна інтеграція"

"В зеленавому мареві дім, здається, сам себе відбудовував, бо не міг він тут бути стільки часу ні для кого. Громадились крокви, ладналась швидко черепиця, і вікна розплющували повіки усі, to be seen. А також ледь заіржавіла огорожа, списаста, страшна, скільки ж разів він снив собі смертельне падіння на чорні штики, навіть чув біль в грудях, незламне смоляне жало, холод металу. Чому не з каменю, отче, чому ці нафтові стріли?
І бути їй такою, непорушним артефактом, дощатим Ефіальтом, хрестоматійною міфічною La Casa. Тиха Твердиня, Таємний Сад, Дітище Старого З Гір.
Бічним зором зауважуєш погнилі тисові криївки. Колись на них містився гарнізон, пантрувальники спокою, магріттівські коханці з саванами на обличчях, гесперидуси з луками, гарпунами, духовими трубками і снайперськими гвинтівками, тип 97, Лі-Енфілд, FG-44,Слон, анфілади патронажних діадем, лента за лентою набої POW! DIE! WHY?!
Зараз - спорохнявілі драбини і піддашшя, оселі круків, раритетні упаковки з-під сигарет, пачка відсирілих сірників “Люципер”, приплюснута кавова бляшанка з клімтівським мотивом, в яку стрясали попіл, зібгані в кутках пін-ап плакати, гусінь повзе вип’яченою випуклою рожевизною, недочитаний примірник журналу Літл Рев’ю, Episode 14 “Oxen of The Sun”, хрипка мідна труба грамофона, газетні стріпи з пригодами Хлита, Максима Рукавиці і якимись людиноподібними птахами, що апелювали до Едіпа, кервавої середи і аплікативного сюрреалістично-графічного роману. Полишені дешеві відзнаки, ордени й еполети, череп, пожовклий від корозії, гриб-порхавка, білий воронячий гриб, що його колись стискав в руці хитромудрий кравець, таким чином спас-ся, обманувши велетня.
Покинуті аванпости, хто-куди-міг-туди-й-втік...
...Альтанки, дерев’яні лежаки, застелені тонкими білими покривалами, якісь японські мотиви – сорокопуд, дружина рибалки, Фудзі, схід сонця, пулькатий дракон із закрученими вусами, Нобунаґа, ода всохлій сакурі, личинки якихось комах нагадують крупні зерна нешліфованого рису..."

Абрахам Ян Хосебр "Тетраморфеус. Liber T. Der Zauberberg דָּוִד‎ Quattuor Extra"

Потрійна геніальність та лаконічність трьох геніїв в цьому короткому есеї Андрія Содомори. Так, я нарешті з превеликим задоволенням читаю його збірку "Про що писати".

Мовчання місячної повні

«Вже з Тенеда тяглась до відомого ïм узбережжя/ Суден аргiвських стяга у люб'язному Люни мовчанні» ... per amica silentia lunae». Чи не кожен перекладач саме так тлумачить виділену курсивом кінцівку гекзаметра з Вергілієвої «Енеди» (1, 255), приймаючи мовчання за синонім тиші... Аргiвський (грецький) флот пiдпливав до берегів Іліона, де ось ось із «троянського коня» мав