Мінхо старається, правда. Тушить чергову цигарку о власну роздерту шкіру вище ліктя, обіцяючи, що це остання. Але від холоду подряпаних стін і такої ж душі рятує лише цей тьмяний вогник нікотину.
У темних провулках він замінює нікотин чимось з поміткою «небезпечно. викликає сильну залежність». Не знає в кого міняє і не зовсім певен, що це була людина. Здається, Мінхо бачив довгі щупальці підступного створіння, що саме до себе звертається у третій особі. Чув його холодний сміх і відчував огидну шкіру, але банально не звернув уваги. Може, то хвора фантазія, а може, й ні. Різниці немає.
Колись на місці опіків і порізів була ціла купа родимок. Якийсь хлопець любив цілувати їх і казати, що бачить в цьому сузір'я. Мінхо не пам'ятає його імені, не може згадати і обличчя. А може, такої людини теж не було. Може, Лі сам все це вигадав.
У голові хлопця вибухає фіолетово-чорний всесвіт і він точно бачить усмішку посеред всього божевілля. Шатається з боку в бік, хапається руками, дряпає нігтями шкіру десь біля скроні. Але жахаючий сміх не йде, залишається у мозку гострими голками і повільно штовхає Мінхо кудись у бік нескінченності.
Колись у Мінхо були великі карі очі, в яких кипіла цікавість до життя. Якась дівчина називала очі Лі яскравими зірочками під час чергового бездумного сексу. Казала, що у цьому мистецтво. Здається, в неї було довге рожеве волосся. А може, ні.
Завжди холодні пальці Лі істерично тремтять, хапаючи рамку з фото. У голові немає спогадів, хто це, де вони, і чому у Мінхо таке дивне обличчя. Він щасливий на знімку? Цей прикметник у його голові з'являється вперше і віддає незвичним болем. З кров'ю розноситься по всьому тілу, не залишаючи можливості втекти від примарного відчуття польоту. Мінхо не пам'ятає цих людей, але є всередині відчуття чогось іншого. Старається він у пам'ять про них.