З діалогу Л. Арона та Дж. Грінберга про історію створення реляційної моделі.
Дж. Грінберг: Наша позиція в книжці відображала тодішню дистанцію між двома моделями і брак інтеграції ідей. Між прихильниками різних моделей було дуже мало комунікації, світ був зовсім іншим, ніж зараз. Наприклад, коли я розмовляю з молодими випускниками, це виглядає так, ніби я говорю про щось, що відбувалося в епоху Громадянської війни. На національному рівні існували Его-психологи та Self-психологи. На міжнародному рівні практично не було спілкування між англомовними та неангломовними аналітиками. Лінії розмежування були надзвичайно різкими, до такої міри, що ніхто не замислювався над тим, що відбувається по той бік розмежування. Саме в такому кліматі ми писали книгу.
Л. Арон: Зважаючи на те, що ці дві моделі були настільки розділені, чи могла ця ідея наштовхнути вас на думку, що їх можна поєднати, замість того, щоб стверджувати, що вони завжди залишатимуться протилежними за своєю суттю?
Дж. Грінберг: Ми були більше зацікавлені у встановленні цілісності та легітимності реляційної моделі, як ми її визначали, і представити її як альтернативу ортодоксальності, яка домінувала в психоаналітичному кліматі, в якому ми жили в той час. Ці ідеї були маргіналізовані, принаймні в межах мейнстрімного північноамериканського психоаналізу. Ми нічого не знали про те, що відбувалося в континентальній Європі, і, звичайно, нічого не знали про Латинську Америку. Таким чином, наша точка зору була дуже сильно сформована нашою підготовкою як північноамериканських психоаналітиків, незважаючи на те, що ми навчалися міжособистісному спілкуванню в Інституті Вайта. Я нещодавно говорив про вплив Гартмана та его-психологів; вони значною мірою визначали північноамериканський психоаналіз з кінця 1930-х і аж до 90-х років. Це як у старому анекдоті: «В Італії всі католики, навіть протестанти». У США в той час всі були его-психологами, навіть інтерперсоналісти, тому що его-психологи визначали дискурс. Я думаю, що це, безумовно, сприяло дихотомізації двох теорій, враховуючи, що ви або погоджувалися з Гартманом і его-психологами, або не погоджувалися. Ви говорили про середнє очікуване середовище, або думали: «Ні, цікавим є не середнє очікуване середовище, а скоріше особливості середовища». Ви говорили про звичайну віддану матір Малера або думали: «Ні, матері не бувають звичайними, вони всі дуже різні». У 1940-х роках Гартманн, Кріс і Левенштейн повернулися до ідеї кастраційної тривоги. Вони припустили, що навіть якщо діти не чують реальних погроз кастрації, вони можуть відчувати завуальовану агресію в сім'ї, що може мати такий самий вплив. Це був радикальний прорив - ідея про те, що дитина може відчувати агресивну атмосферу, яку вона реєструє так само, як і кастрацію, навіть задовго після того, як люди перестали обговорювати, чи існує реальна загроза кастрації, чи ні. Таким чином, люди не могли розвивати альтернативні точки зору через інтелектуальну атмосферу психоаналізу, яка панувала в той час. Якщо ви не погоджувалися з прийнятими в той час ідеями, вас не допускали до виступів на зборах, ваші статті не публікували в провідних журналах тощо. Ми поставили собі за мету продемонструвати, що реляційна модель має власну цілісність; вона не була створена як поправка до чогось іншого.
Л. Арон: Так, що модель може існувати сама по собі.
Дж. Грінберг: Так, вона може бути і є самостійною. До книжки 1983 року реляційної моделі не існувало. Були люди, які працювали самі по собі, незалежно, не обов'язково знаючи один одного. Якби вони були живі, і ми запросили їх до цього «клубу», такі люди, як Мелані Кляйн і Гаррі Стек Салліван, втекли б з жахом і обуренням. Більшість теоретиків були мертві, тому вони не могли протестувати. Тим не менш, деякі кляйніанці протестували проти включення Мелані Кляйн до реляційної групи. Але ми намагалися встановити цілісність реляційної моделі, яку ми, по суті, створили. Для цього ми повинні були довести, що ця модель не залежить від моделі гегемоністичного драйву.
