З клінічним досвідом аналітики вчаться цінувати незручні афективні сигнали. Ми цінуємо ці нюанси як сигнали, що вказують на моменти взаємодії, які заслуговують на більше роздумів і вивчення, на досвід, який ми повинні відчути і пізнати якомога точніше, і який, зрештою, може дозволити нам відкрити двері досвіду, які ми поки що навіть не можемо чітко бачити. Якщо на початку нашого професійного життя ці дивні підказки часто можуть бути просто болючими або тривожними, то згодом ті ж інтерактивні підказки стають для нас інтуїцією свободи. Саме наша здатність цікавитися цими інтуїціями, відданість нашій клінічній роботі, що ґрунтується на бажанні свободи - свободи для пацієнта, так, але не меншою мірою свободи для нас самих - мотивує нас терпіти болісний досвід. Протягом нашої кар'єри раніше незручні нагадування про існування того, чого ми не розуміємо, стають дорогоцінними. Ми починаємо більше цінувати свободу і менше - безпеку. Або, можливо, з досвідом нам просто потрібно менше для того, щоб відчувати себе в безпеці, щоб легше переносити наше прагнення до свободи. З часом ми наближаємося до того, що Сімінгтон (1983) називає «актом свободи» - звільнення аналітика від раніше несвідомої хватки поля - все менше намагаючись задовольнити потреби пацієнта або дізнатися правду, все більше відчуваючи свій шлях у досвіді, який ми переживаємо з пацієнтом, а пацієнт з нами.

ДОННЕЛ Б. СТЕРН. «ОКО, ЩО БАЧИТЬ СЕБЕ»