Вісь
⠀
Виходь, мій старенький друже, виходь, мій маленький брате,
як звуть тебе, я забув вже, хоч вчора ще пам’ятав, та
померкло, прости… Просіюю, мов крізь ситечко, світ, а ти –
це єдине, що я зумів собі з нього вирвати й зберегти.
⠀
Пам’ятаєш, як ми боролися з чорним демоном пліч-о-пліч
в безконечно проклятім колесі, що борознить собою вічність,
як зібралися і розсипались на мільйони старих імен –
скільки раз ми, скажи, губилися, скільки раз ти шукав мене –
⠀
і знаходив? Допоки колесо собі крутиться, я стою –
і встотисячне мовчки падаю, переможений, у бою,
у безглуздій війні без ворога, бо воюю з собою сам.
Скільки раз ми, скажи, заходили в цей безлюдний порожній зал?
⠀
Скільки раз ми з тобою слухали шепотіння зірок вгорі?
В цьому місці усе приглушене – навіть зорі та ліхтарі,
тільки кроки твої відлунюють – і ні краю їм, ні кінця,
я вернусь за тобою, друже мій, бо поклявся, пообіцяв.
⠀
Час – не лінія, ні, не лінія, ми існуєм завжди і скрізь,
і не привидами чи тінями. Ми – опора земна і вісь,
ми – хранителі душ і спогадів, не похованих під і на…
Називати – це значить створювати. Ми даємо їм імена.
