Ravensfjord

(щиро перепрошую за попередній допис, але ніц не можу з собою вдіяти...)

І на продовження теми 17 травня

А це вже була перемога. Норвегія закріпила за собою широку автономію, окрему, хоча і дружню до Швеції монархію, окремий парламент, Стуртінґ, який мав право розробляти законодавчуі податкову систему, брати позики, оголосити імпічмент членам уряду, самому парламентові й Верховному судові. Фактично це була незалежність. Єдине, в чому новерзькі король, уряд і парламент мали обмеження, це сфера зовнішньої політики, де всі кроки мали узгоджуватися зі Швецією.

Ну а невдовзі за історичними мірками, у 80-і роки того-таки ХІХ століття, напруження між обома країнами, шведські претензії на протекціонізм, розвиток національної свідомості норвегів призвели до жорстокого протистояння, мало не збройного конфлікту, в результаті якого Швеція плюнула на це все діло і скасувала унію, внаслідок чого і утворилася та Норвегія, яку ми знаємо і любимо: з Кнутом Гамсуном, Юстейном Ґордером, нафтовими промислами, блек-металом, дорогим алкоголем, без євробюрократії, але з базами НАТО, вівцебиками на Довреф’єлі, скандинавськими детективами, соціалізмом при королі, музеєм вікінгів, сіро-чорними кольорами у побуті та стриманими, небагатослівними, закритими мешканцями, що страх як не терплять всяких ізлішеств і нововведень, але за будь-якої погоди готові вирушили у піші мандри за сто кілометрів по горам та по лісам.

І ото з тих пір так і повелося, що Норвегія, згодом Християнія, була данською провінцією, а заразом Ісландія і також Гренландія, яка і нині є володіннями данського монарха. Це сильно позначилося на культурі, економіці й суспільно-політичному розвиткові Норвегії. Данська і німецька мови були панівними (німецька – особливо у Бергені), данська власне мала такий великий вплив на норвезьку, що і досі ви на письмі не одразу розпізнаєте, де по якому написано. Це призвело до утворення двох новерзьких мов: офіційної, riksmål (нині bokmål), і провінційної, landsmål (нині nynorsk). Реформація і протестантський релігійний фанатизм (цим зненацька відзначалися не лише католики), насаджувані державою, наклали відбиток на традиційну норвезьку культуру. Торгівельні обмеження для зносин норвезьких купців з іноземними (часом – повне ембарго), повторне закріпачення селян у новомодерний період, солдатчина (рекрутський примусовий набір норвезьких молодих селян до лав данських армій для участі у сумнівних військових авантюрах), відсутність соціальних ліфтів не лише для якогось простенького Йоуна, а часом навіть і для норвезьких аристократів... Частина норвезьких дослідників цілком позитивно сприймають дансько-норвезьку унію, бо навіть і на периферії, але і там відбувалося економічне зростання, приріст населення і сякий-такий культурний поступ. Але, наприклад, Столе Дюрвік питає:

“...а чи справедливо стверджувати, що без данського покровительства розвиток Норвегії був би інтенсившіним? А може нам замість хвалебного оспівування данського лібералізму слід дослідити: можливо, Норвегія набагато краще сама зуміла б себе захистити від поневолення та експлуатації, якби 1536 року зберегла свою самостійність? Чи й справді шлях до національної відбудови через напружену боротьбу з агресивно небезпечним союзником був єдиним можливим варіантом?”

Хай там як, самостійницькі ідеї остаточно не полишали норвегів протягом усього цього періоду. Сприятливий час для їхньої ініціації настав на початку ХІХ століття. 1810 року раптово помер шведський правитель Христіян Август. Замість нього королем обрали Жана Батіста Бернадотта, наполеонівського маршала, чиї нащадки королюють в Швеції й понині. На престол Бернадотт ввійшов як Карл Юган. Але Наполеона він прокидав через колоду, бо сам хотів правити, і уклав з російським царем і британським королем угоду про те, що Швеція відмовляється від Фінляндії на користь Росії (а все одно там нічого немає, крім боліт, непролазних лісів і диких фінів), натомість претендує на Норвегію. За це він надіслав на континент шведські війська проти свого колишнього дружбана, торта-імператора. Під Ляйпцігом Наполеон був битий, а Бернадотт, замість того щоб разом із союзниками переслідувати його війська, взяв і вторгся до Данії. Данський король Фредерік VI не мав іншого вибору, крім як підписати Кільський мир, у 4 параграфі якого було вказано, що він має віддати Норвегію. Але ще раніше він послав до Норвегії як віце-короля свого спадкоємця, Христіяна Фредеріка. Взимку 1814 року він зі своїми прихильнками прибув до Ейдсфолу (район у Віку), щоб завоювати силою норвезький престол, бо геть не збирався виконувати те, що там хтось десь підписав, але норвеги, які і так задовбалися вигрібати за великодержавні коники данської монархії, переконали його попуститися і керувати поки країною як регент до скликання національних зборів, що мали розробити нову конституцію і обрати короля. Бернадотт застряг таки в Європах, тож, як сказав Єнс Аруп Сейп:

“Швеція вже не могла відразу захопити трофей, від якого Данія була змушена відмовитися”

І далі справа пішла так, що національні збори таки зібралися, але Християн Фредерік був змушений зректися престолу, а на короля обрали Карла ХІІІ зі шведської династії. І також 17 травня уклали конституцію, яку підтвержили 4 листопада, узгодивши деякі деталі зі шведським королем.

Історія цього свята починається 1814 року. Саме тоді, за підсумками Наполеонівських воєн, Норвегія перейшла від данської корони до шведської. Тут варто зазначити той прикрий факт, що норвеги свою незалежність, сказати би, прокохали й не помітили. Перші спроби об’єднання країни робили ще родоплеменні конунги доби вікінгів і в них в принципі виходило, але приблизно з середини XI по 20-і роки XII століття в Норвегії точилися так звані громадянські війни. В результаті на престолі вкорінилася династія нащадків Сверре (Сверріра ісландських саг) Сіґурдссона, а за правління Хокона V Маґнуссона Норвегія навіть зачинає зовнішю експансію і обмежує привілеї ганзейців. Щоправда, панскандинавські плани Хокона конунга зазнали фейлу. Його союзник і зятьок, герцог Ерік, син шведського короля Бірґіра, у якого з татом були сильно непрості взаємини, обіцяв підтримати плани свого норвезького тестя на захоплення стратегічно важливих пунктів на межі Норвегії, Данії й Швеції (ну це там де протоки, затоки, острівці і шлях з Північного моря на Балтику). Але в останню мить взяв і не підтримав, тож Хокон мав діяти на власний ризик. Дуже скоро стало ясно, що у нього просто немає такого військового і економічного ресурсу, аби протистояти водночас Швеції, Данії й Ганзі, тож радники порадили конунгові потроху виходити з цієї авантюри. Але було вже пізно. Після смерті Хокона 1319 року Маґнус, син герцога Еріка і дочки Хокона Інґебйорґ (хатні кликали її просто Інґа), зробився королем Норвегії і до купи – Щвеції. Звідти починається історія панування в Норвегії іноземних правителів.

В принципі цей момент могли переграти, норвезька аристократія могла не згодитися на підданство шведським монархам і почати чергову громадянську війну, але попередні так всіх втомили і завдали такого удару по економіці, демографії тощо, що вже ніхто не хотів зв’язуватися, а простолюду взагалі було начхати, бо часи настати феодальні, стародавні традиції тінґів і воєнної демократії лишилися в дрімучому язичницькому минулому, відтак простолюд проблемами престолонасліддя не сильно переймався.

Наступний раунд прощання з незалежністю настав для Норвегії за часів правління блискучої й прекрасної данської королеви Маргарети. От як це описує Кнут Гелле:

“Герцогиня Інґебйорґ 1319 року усунула в Норвегії ріксрод (парламент з членів аристократії), який на той час виконував функції регентського уряду її малолітнього сина Маґнуса Еріксона, однак 1323 року ріксрод відвоював втрачені позиції. 1343 року було досягнуто згоди, щоб другий син Маґнуса, Хокон, зайняв норвезький престол. Так припинило своє існування спільне шведсько-норвезьке правління. (...) Але його одруження з донькою данського короля Вальдемара Аттердаґа, Маргаретою, цілковито змінило ситуацію. Їхній єдиний син Улав 1380 року був обраний данським королем і успадкував по батькові норвезький трон. Це й започаткувало дансько-норвезьку унію, яка тривала до 1814 року”.

Після так званої Кальмарської унії 1397 року (названої так за містом Кальмар, де і була проголошена, а не за морською скотинкою) Маргарета правила всіма скандинавськими країнами, в Норвегії – через своїх намісників і фаворитів, у Швеції – через Еріка Померанського, внука її сестри, фактично – її маріонетку. Ця система проіснувала до сорокових років XV століття, коли помер король всього цього неподобства Христофер Баварський, якого висунули на короля скандинавські аристократи, змістивши Еріка. Позаяк цей Христофер був бездітний (коли ти монарх, то бути чайлд-фрі недозволима розкіш), то на престол Швеції обрали Карла Кнутсона, а на престол Данії – Христіяна Ольденбурзького. А на норвезький нікого не обрали, бо норвезький ріксрод підтримав данського короля Христіяна.

З якої саме причини норвеги не обрали когось зі своїх – наразі твердити не беруся. Можу лише припустити, що бергенська і ослундська партії не змогли узгодити кандидата.

Віґфуссон і Клібсі пишуть:

- ÆGIR це старе міфологічне слово, коріння якого неможливо знайти у норвезькій, позаяк воно значно старше; можливо, воно споріднене з грецьким ώκεανός, які обидва походять від якогось індоєвропейського кореня; англосаксонське eagor, «море», досі збереглося у провінційній англійській на позначення хвилі прибою (у прислів’ї «have a care, there’s the Eager coming» – «бережися, Егір надходить!»): – море, океан, морський простір. (кінець цитати)

Можливо, це слово споріднене зі словами ægja (наводити жах, лякати) та agr (жах).

З іншого боку, В. Іванов і Т. Гамкрелідзе, посилаючись на Плассманна (Plassmann J.O. AGIS. Eine Untersuchung an Wörtern, Sachen und Mythen («Beitrage zur Geschichte der Deutschen Sprache und Literatur». Sonderband E. Karg-Gasterstädt zum 75. Geburtstag gewidmet, Halle 93-135)), наполягають на спорідненості терміну ÆGIR і похідним від нього з давньоіндійським áhi-, «змій», від праіндоєвропейського *og’ з тим же значенням. Виходячи з цієї логіки, змій мається на увазі у строфі 57 «Першої пісні про Хельґі Вбивцю Хундінґа», у «Промовах Фафніра», де йдеться про його шолом (Ægishjalm, «Жах-шолом» нин. перекладу, або ж «Зміїний шолом») та всюди, де згадується морський велетень Еґір, чиє ім’я, відтак, може означати водночас «Жах / Жахливий», «Море» або ж «Змій».

Також цілком можливо, що праіндоєвропейське *og’ має дещо ширше семантичне поле, ніж просто ритуально-табуйоване слово на позначення рептилії. Враховуючи традиційний, сказати би біологічний страх людини перед зміями, було б логічним припустити, що згодом *og’ у значенні «змія» набуло нового смислу – «жах» – і в якості такої абстракції закріпилося у прагерманській мові, звідки потрапило до давньоісландської.
Стосовно спорідненості дав.-ісл. ægir та грецького ώκεανός із тим самим праіндоєвропейським *og’ також можна зробити обережне, спекулятивного характеру припущення, засноване на властивостях логіки міфу та московсько-тартуських семіотичних моделях. Так, море традиційно вважають простором хтонічним, т.зв. «Нижнім світом», а змію – істотою, дотичною до «Нижнього світу», хтоносу. Відтак море можна розглядати як топічну структуру, пов’язану зі змієм, яка через те носить «зміїну» назву.

Втім, не можна виключати омонімії – цього явища ще ніхто не скасував...

Насамкінець дозволю собі ще одну спекуляцію. Радше за все, у вас виникло питання, а чи не є оце скандинавське слово – seiðr – спорідненим із фінським словом seid. І чи не пов’язані скандинавські магічні обряди зі священними саамськими й фінськими брилами й іншими священними місцями, які також називаються сейдами (саамською sieidi, фінською seita). Щодо цих каменюк у відповідних народів існує ціла міфологія. Їм приносять жертви за вдале полювання й рибалку, або щоб ніхто не загинув; до деяких сейдів заборонено наближатися у певний час, а до деяких не можна підходити чоловікам або жінкам. Саме слово sieidi означає щось на кшталт «недоступний рай». Тобто ці брили є втіленнями надприродних сил, часто цілком собі суб’єктних. Скандинавське і фіно-саамське слова цілком можуть бути етимологічно спорідненими, питання лише, хто в кого запозичив і коли. Можна припустити, що се той випадок, коли скандинави – в саамів, позаяк у континентальних германських мовах не існує відповідника до ісл. seiðr. Але якщо це справді так, і якщо ісландський сейд виріс із якихось саамських шаманських традицій, то вже за доби вікінгів і запису саг ці традиції розійшлися кардинально далеко. Надто далеко, щоб ми могли відслідкувати якісь структурно-семіотичні паралелі.

🔴П.С. Будь ласка, не намагайтеся повторити seiðr в домашніх умовах, бо буде габела. Одін це гарантує.

У «Короткому пророцтві Вьольви» сказано, що чаклуни (seiðberendr) походять від істоти наймення Чорноголовий (frá Svarthöfða). Що то за один – хто ж його знає, але сучасні ісландці Чорноголовим (Svarthöfuð) називають Дарта Вейдера з «Зоряних війн». Там же вказано, що вьольви походять від якогось Відольва, а відьми/відьмаки – від Вільмейді, тобто ті, хто робить сейд, тут розводяться з вьольвами, які, є така думка, передусім практикували пророцтва.

☝️Отже, які висновки ми можемо зробити з вищенаведеного?

По-перше, сейд не є практикою релігійною у високому сенсі релігії (на відміну від жертвопринесення, шлюбного або поховального обряду). Сейд є практикою магічною, і при тому досить архаїчною, враховуючи, що ним згідно моральних засад мають займатися винятково жінки. Жертвопринесенням, ґальдром і рунічною магією, завважимо, можуть займатися обидві статі цілком спокійно. Але чоловік, підозрюваний в сейді, з магічної точки зору чоловіком бути перестає. Це табу виводить нас на цікаву паралель (обережно: арія мамкиного антрополога). В низці культур, що сповідують шаманізм і прочі «примітивні» форми релігії (ви розумієте, очевидно, сенс лапок), шамани дуже часто є в психологічному аспекті (і, відтак, в аспекті культурних кодів і побутових зовнішніх ознак) андрогінами. Первинні статеві ознаки шамана вже не вартують, вартує його психічна і ритуальна гендерна амбівалентність. Ну тобто воно і не хлопчик, і не дівчинка, а обоє одразу чи сприймає себе так, і так само мусять сприймати його одноплемінники і ті вищі сили, до яких воно звертається. Така істота знаходиться на межі, посередині, між одним світом і другим – що, ясна річ, полегшує йому перехід зі світу людей до світу духів. Можна припустити, що і в скандинавів (а ширше – прагерманців) був колись подібний комплекс уявлень, який згодом утворився у те, що ми бачимо в епоху вікінгів і згодом. Теза про суто прокреативний характер сейду (як обряду родючости) через те, що, мовляв, ним мають займатися тільки жінки, спростовується вищезгаданими прикладами спричинення шкоди. Жертвопринесення радше могло бути варіантом прокреативного ритуалу.

По-друге, сейд суміщає слово (закляття) і дію (ритуал). Жодного тексту сейдових співів авторові невідомо. Можна припустити, що для сейда використовувалася якась таємна мова, за лексикою і метрикою подібна до найстарших взірців еддичної поезії – але це не може бути чимось більшим, аніж спекуляція («таємні», «чарівні» мови широко відомі в історії магічних практик; так, у Західній Європі в середні віки чаклували переважно латиною, а той, хто чаклував, скажімо, старофранцузькою, вважався лохом і все життя потім доводив протилежне). Про обряд і міф, якого він сягає, ніц не відомо так само. Можемо лише завважити на знаряддя сейду: чарівний посох і поміст. Посох тут може бути втіленням світового дерева, що з’єднує світи по вертикалі (і тут же згадаємо посох як засіб повітряного пересування для відьом, який згодом був переосмислений у мітлу). Поміст же, припустимо обережно, є метафорою корабля – універсального засобу пересування по горизонталі. Таким чином, сейдман (чи сейдкона) отримує можливість мандрувати на всіх напрямках і ретранслювати свої слова до істот, які по всіх цих напрямках мешкають.

По-третє, відтак, сейд можна трактувати як наказове звернення до нижчих сил природи, до різноманітних духів, у тому числі так званих land-vættr, «духів краю», а також до істот, знаних як діси і фюльґ’ї – духи-супутники людини, духи її долі. Діалог із духами мав відбуватися через особливим чином вибудовані та вимовлені вербальні конструкції – оті таємні закляття, про які ми нічого не знаємо. Загалом ґальдр працює приблизно за тим самим принципом, але вочевидь простіший у виконанні і, вочевидь же, не настільки дієвий.

Питання про те, чи є такі види магії, як «морок», «пристріт» (kúkl, sjónverfing) різновидами сейду, наразі відкрите і у дослідників з цього приводу консенсусу, наскільки авторові відомо, немає.