Завжди так було. Пригадую: мама, тітка й бабуся на кухні за білим столом у дрібну сіру смужку розмовляють про життя. Бабуся смажить велику пательню картоплі, бо їй так захотілося. Тітка про щось молодоче сперечається з мамою. Троє сміються зі знущань чи з жартів. Не говорять про щось конкретне – ніби просто обмінюються знайомими словами. І ти сидиш така маленька на стільці, ледве дістаєш ліктями до столу, і думаєш, що ось воно життя. Трапляється ввечері, після роботи, в звичній кухні з виходом на балкон сімейного району і має сенс лише в тому, що завжди таким буде. Бабуся, мама, тітка, ти й сестра. Гарячі баняки й пательні. Знайомі слова.
І отак ти ростеш. Уранці мама заплітає тобі волосся. Ввечері бабуся забирає з садочку, розповідає щось про картоплю й чистотіл. Тітка вчить танцювати сміховинні, як виявиться потім, танці під “Двічі в одну річку не ввійдеш”. Тоді вони говорять на кухні. А перед сном бабуся розповідає тобі історії зі свого дитинства. І ти дивуєшся, що воно минало инакше. Що там були чужі діти, жінки й чоловіки, змії й водяні круговерті. Ну і проносні таблетки, які комусь підмішували в кашу. І ти засинаєш із думкою, що колись тобі теж буде цікаво.
У пошуках цікавости одного дня продаєш із дівчинкою з двору, чий вигляд зараз навіть не пригадаєш, бур’ян на дитячому майданчику. Якийсь чоловік навіть зупиняється порозмовляти з вами, каже, що хотів купити квіти, але у таких милих дівчаток, може, й бур’ян візьме. І ти думаєш, що цей чоловік милий. Але найдужче в світі тобі хочеться, аби він припинив говорити, і врешті купив те листя. Тоді можна буде йому вірити.
А він не купує. Приходить мама, перепрошує дядечка. І ти йдеш додому зі ще одним незавершеним сюжетом, який потім навіть не має сенсу переказувати.
Увечері ти знову сидиш на кухні. Дуєш губи й щоки, бо тебе образили. З цього дружньо сміються, врешті, залишають, щоб ти сама заспокоїлася. Далі розмовляють. А ти дивишся на них, слухаєш їхні голоси, намагаєшся всотати кожне слово й звук і вже зовсім не ображаєшся. Потім з’ясується, що так вбираєш у себе почуття впевнености у взаємній присутності. Стаєш однією із них. А поки думаєш, що, як замала, аби власноруч збирати історії, треба хоч слухати їхні слова й сплітати їх у голові. Врешті, колись про це можна буде комусь розповісти.