землі не стало. та ми не помічали цього всю зиму. лежали на ній, надійно вкриті ковдрою зі снігу. знепритомнілі, змерзлі, нечулі, майже мертві ми не помічали, що наш ґрунт, наша опора, наша земля нежива. і лише тоді, коли холод почав мінитися на тепло, а сонце стало потрохи жовтіти. лише тоді, коли ми почали знову рухати руками й ногами, пальцями й плечима. лише тоді, коли знову змогли на дотик сповна відчути й вдихнути повітря. лише тоді ми дізнались - землі не стало, вона мертва.

жодної втіхи немає в тім, аби прокинутись на мертвій землі. торкатися її шкірою всього тіла, прикладати до неї руки й вуха, намацувати звичний для всієї природи пульс і не знаходити. жодної втіхи немає в тім, щоб судомно накликати на неї дощі, рясно плакати разом із небом, а по дощу залишатися мокрою, схололою і зневіреною. жодної втіхи немає в тім, аби бути мокрою, схололою і зневіреною мешканкою землі, якої немає. якої ніколи більше не буде.

не буває життя на землі, якої немає. та зима відходила довго, вона залишила нам час до судом і скорботи. осібних. бо кожним дотиком, кожним рухом, кожним поглядом ми звинувачували. і це несила було терпіти. але, коли не можемо пробачити комусь чиюсь смерть, бо немає винних, винні всі. тож, ми судомили, ми звинувачували і ми тримали відстань. щодня її збільшували. кожен болів за землю, яка не змогла. кожен переживав її смерть за неї. кожен рухався ізсередини колишнього поля до його країв. до лісу. у протилежних напрямках.

ближче до краю, на межі, я таки втямила: нашої землі більше немає. та є я. є вітер, який штовхає мене до дерев, живих, пульсуючих, нових. є життя, яке триває. і вічне сонце, яке десь чекає.

здається, це кінець циклу