Іду загадковим вузьким коридором.
Нікого не видно. Мені дуже страшно.
Пронизливий шепіт і стукіт підборів
Змішались, вплелися у простір туманом.
Без вікон, без світла — як справжня в'язниця,
Та очі повільно звикають. Дивлюся.
Та це ж галерея! І фарба іскриться.
Праворуч, ліворуч — картини і люстра.
Полотна живі і живі персонажі
Сміються і плачуть, погрожують пальцем.
Повітря стискається, робиться важчим,
І шепіт гучнішає. Крик ріже навпіл.
Мільярди героїв в суддівських одежах
Тримають розгорнені свитки величні:
"Ти нас не жени! Ми усе бережемо!"
Зачитують вирок, радіють, як свині.
П'янить перемога катів із полотен.
І я ніби зменшуюсь, тану повільно.
Спотворені злістю мармизи навколо
Глузують, мене затискають ще більше.
Та я не здаюся. Готова до бою.
Рівненько стаю і викрикую з болем:
"Ви тільки минуле, і фарба, і спогад...
Міраж! Забирайтеся геть! Всі полотна!"
Фігури поблідли. Вони не чекали.
І тиша настала. Холоне повітря.
Картини здригаються, зойки фатальні.
І стіни звільняються, білі привітні.
Он там відчинилось маленьке віконце.
Потоки енергій схопили в обійми,
Понесли щасливу і втомлену, сонну.
Скрутилась депресія котиком зблідлим.