Зацілована сонцем

Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було,
і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку.
Усе через Нього повстало,
і ніщо, що повстало, не повстало без Нього.
І життя було в Нім, а життя було Світлом людей.
А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його.
( Євангелія від Івана 1: 1 – 5)
СЛОВО
Чекає і стогне у мороці шафи,
Сповите сонливим серпанком століть.
Ховає в рукòписних буквах ошатних
Моря життєдайні і слів кораблі.

Вартує присяги голів України,
Тримає у серці всі їх імена.
Осяяне святістю — компас надійний
У лісі з стежками гріховних пізнань.

Тремтить переповнене сенсом глибоким,
Волає до тебе крізь призму світів,
Бажає віддати велюрові кроки —
Рятунок шляху до Небесних воріт.

Минають століття, та вічне назàвжди.
Руйнується фарба, старіє папір.
Душа полетить соловейком крилатим,
Вливаючи світло у мозок рабів.

Мій вірш на третій тур, у якому описала реліквію України, рукописну книгу — Пересопницьке євангеліє.

Іду загадковим вузьким коридором.
Нікого не видно. Мені дуже страшно.
Пронизливий шепіт і стукіт підборів
Змішались, вплелися у простір туманом.
Без вікон, без світла — як справжня в'язниця,
Та очі повільно звикають. Дивлюся.
Та це ж галерея! І фарба іскриться.
Праворуч, ліворуч — картини і люстра.
Полотна живі і живі персонажі
Сміються і плачуть, погрожують пальцем.
Повітря стискається, робиться важчим,
І шепіт гучнішає. Крик ріже навпіл.
Мільярди героїв в суддівських одежах
Тримають розгорнені свитки величні:
"Ти нас не жени! Ми усе бережемо!"
Зачитують вирок, радіють, як свині.
П'янить перемога катів із полотен.
І я ніби зменшуюсь, тану повільно.
Спотворені злістю мармизи навколо
Глузують, мене затискають ще більше.
Та я не здаюся. Готова до бою.
Рівненько стаю і викрикую з болем:
"Ви тільки минуле, і фарба, і спогад...
Міраж! Забирайтеся геть! Всі полотна!"
Фігури поблідли. Вони не чекали.
І тиша настала. Холоне повітря.
Картини здригаються, зойки фатальні.
І стіни звільняються, білі привітні.
Он там відчинилось маленьке віконце.
Потоки енергій схопили в обійми,
Понесли щасливу і втомлену, сонну.
Скрутилась депресія котиком зблідлим.

Мій вірш на шостий тур поетичного конкурсу від дому культури.

В безмежжі сапфірного неба невидимі руки,
Що з легкістю можуть підняти планету, як м'ячик,
Майстерно прядуть загадкові, смішні візерунки,
Бо кожен по-своєму нарис тканини побачить.

Неправда, непослух, перелюб, плітки і крадіжка—
Вугільними смужками тягнуться вгору — до неба,
Лягають агатовим шаром волокон, без дiрок,
Сплітаються щільно, не витягнеш жодну, будь певен.

Повага, слухняність, привітність, добро, допомога —
Ліхтариками білосніжно-блискучого світла
Поважно і легко злітають за хмари примовклі —
Сріблястими смужками диво-тканина розквітла.

Подумай-но знову, читàчу, будь ласка! Про колір
Своєї тканини, що зараз плететься невтомно.
Ще можеш додати сріблястих нитòк, доки доля
Не згорне сувоєм, прожиті тобою полотна.

Мій вірш на четвертий тур на конкурс від дому культури.

Мій внутрішній голос повільно рахує кроки.
Сріблясті метелики тихо летять додолу.
В ногах виростають бурульки з густої крові.
Немає куди мені йти! Я притулок болю.

Сідаю на лавку, беру сірники з кишені.
Спалахує вогник. Теплò ледь торкає пальці.
Огорнений ніччю, мороз розбухає певно.
Мені дивовижно, нехолодно, біль у сплячці.

Навколо не сніг, а коштовне каміння морем.
Чомусь не виходить підняти замерзлі руки.
На жаль, а хотілося стати багатим скоро.
Усі самоцвіти виблискують сяйвом згубним.

Із неба назустріч крокує прекрасна леді,
Кохана і напівпрозора іде повільно.
І усмішка манить, і очі сумні сталеві.
Протягує руку, торкає плеча: "Ходімо?!"

P.S. Наступного дня у газетах напишуть, що на вулиці Лілій знайшли сорокарічного чоловіка, який помер від переохолодження.

Беру участь у поетичному конкурсі від дому культури, і це мій вірш на п'ятий тур.

На каналі буду публікувати різне, але почну з авторських віршів та їх декламацій. Тож любий читачу, сподіваюсь, що тобі сподобається контент і ти отримаєш задоволення!