Ми
Ми точки на двох паралелях — зустрітись не доля.
Листочки багряні осінньої віхоли вкрили
вже сáваном мертву надію. Це смішно доволі —
вистава невмілих акторів на власних могилах.
Тому ми сміялись сп'янілі від відчаю. Сльози —
парфуми дзвінкої печалі, їх пахощі в'їлись
у шкіру, змішались із сміхом в есенцію в дозі
надриву — з палітри ізнову з'єднались у білий.
Mox Nox. Обвиває журба, тільки де би не був я,
Фантом віднайде супокій в світлотінях пенумбри.
Ми — смужки на мапах долонь: хіроманти невмілі
скуштують терпкої отрути туги незрадливих.
Ми двоє торкались багаття фіналу — зітліли,
жертовно віддавшись вогню, не діждались на зливи.
Задушить примара розлук — я відчув її пальці:
за душу схопила. О, мила, ти душі рятуєш.
Від кревної смерті втікати далеко не вдасться.
У реквієм "сестро, прийдіть" допишіть. Хай і всує...
©Ірен Нокс та Іван Добруцький
#вірш