Колись їй снилось, як бігла босонога,
І сміх росою скочувався в трави.
Була весна. Рясніла путь-дорога
Буянням цвіту й сонними струмками.
А поруч з нею — срібношерсті звірі,
Вовки, так дивно дружні до... дитини?
Стара сама собі не йняла віри:
"Так, точно! Я ж, малá, летіла з ними,
Не чула ніг, із вітром навперейми,
Щаслива, щира, ще й зовсíм не сива,
Ми бігли, і.... Що трапилося, неню?"
Чомусь змовчала неня, мо, заснула?
Надворі ніч, лише старій не спиться —
Та бродить стежками тоді-тепер. Минуле
До себе кличе босоногу жрицю:
"— А пам'ятаєш-таєш-танеш?..."
"— Тану..."
"— Не забуваєш-ваєш-в'янеш?..."
"— В'яну..."
Старече тіло колисає тіні,
У люльках зморшок приспані надійно.
"Тоді-тепер" немає. Путь згорає.
Стара пішла... Стежками соннозграї.
В ту ніч, казали, чули вовчий спів.
Ледь чутно сміх дитячий десь бринів.
/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\
Автор: Яна Мороз
@zapyskyneofitky 🪶 #творче_завдання ✍️
\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/