***

так десь поміж ребрами раптом з'являється вістря
загострений промінь жовтня стає катівним знаряддям надії
поки ліси закривають нам очі листям завмерлим

час – це дитина яку ми носимо за плечима
немовби грудки землі до яких любов прив’язана мотузками
щоби в дорозі до річки сіль на щоках не згубити

однак слова колискової що її бабуся співала після війни
ми забули – крізь белькотіння крові у горлі
чуємо власний голос немовби рипіння дверей
які нам вибили з пам’яті разом з порожнім містом довіри

так дивно розносити квіти слів між небіжчиків
немовби дешеві товари на приміському вокзалі
яких ніхто не купує – але хтось же має доглянути сад
наших печалей що ростуть тепер скрізь мов лабуззя

хтось же має тепер немов той собака в човні
перейти поле надламаних соняхів щоб запалити
вогник життя між деревами ночі й неспокоєм забуття
щоби згодом назвати це місце перелітною птахою дому

щоб записати – ненависті бруд не впущу собі навіть під нігті
хоч би як довгі тіні цих днів в’їлись у шкіру буття –
у щоденнику який не збережеться при переїздах

26.10.2022