Дьомін.

жовтохолодний

і на фото цьому ще мертві руки
супроводжує шелест осінніх смутків,
я римую слова, відслідковую рух їх,
аби знати, що зможеш мене почути.

і настільки все сіро, настільки вогко,
що та осінь не курить – а просто стогне,
і все тіло твоє покривається мохом,
а увесь твій вигляд прикидається сонним.

і усі деталі, всі "до" і "після"
анульовують звуки птахів (чи крики),
цей осінній період – моє жахіття,
а всі осені дні – обсервація кривди.

в листопаді на дворі – мерзенний холод,
і кишені не стануть твоїм спасінням,
і ніхто вже не прийде тобі на поміч,
бо усе полягло, немов квіт осінній.

і лишається тільки просити Бога,
(або вмерти тим, хто уже не вірить)
щоб ті руки міцно трималися знову,
зустрічаючи разом холодну зиму.

13.11.20

осіння рефлексія

мені пропонують умови – я ставлю риски,
контракти для всіх дорослих – звичайні речі,
співбесіда кожного разу – нові обличчя,
відхід по-англійськи та замість вівсянки гречка,

ти знов не формуєш імідж – ідеш до пустки,
а вся твоя юність – це екзистенційні трабли,
твоє пізнання поміж пошуків десь там тусить,
і відповідь вірно чекає, як діти маму,

і вранці встаєш, і у дзеркалі знову очі,
неголена шкіра, що мала б колоти руки,
що тихо втішатимуть в дні сум’яття й роботи,
і міцно триматимуть в дні нескінченних звуків,

що в вуха влітають від світу канонів й рамок,
лишають рубці на перетинці – шрами ззовні,
я думав, що пір’я покрили новенькі плями,
насправді ж те пір’я покрили старенькі зломи,

у віці під двадцять усе це здається важко,
та справді болітиме десь під глибоку старість,
і поки живий, поки власному тілу не здався –
руйнуй і кохай, якщо все ж ще когось покохаєш.

26.10.20

випадковій поетці присвячено

а твій ритм ніц не гірше віршів,
а твій стан усе краще й краще,
твої рими – дахи парижу:
такі гострі й такі прекрасні!

ти й сама – це краса між літер,
твоя осінь – не сум і розпач,
бо тоді я збираю квіти
і складаю як чисту постіль

і пишу недолуго й ґречно,
наче завтра фінали світу,
наче ти от збираєш речі,
наче я от тебе зустріну

й остаточно поставлю коми,
всі тире і двокрапки в змісті,
хоч тебе я і ніц не знаю –
не знаходжу без тебе місця

бо ти знову приходиш в віршах,
хоч яка й не була б уявна,
бо я знову про тебе пишу,
бо я знову від ночі п’яний.

19.10.20

(і)снування

Темрява з заходу – темінь у головах,
Час переслідувань – чесно, вже стомлений,
Вибух всередині – посмішка золотом,
Зуби на місці відблискують й коляться.

Пошуки грóшей, копання між нутрощів,
Треба ще глибше, та води відходили:
Повінь скінчалась з чужими обличчями,
Вечір скінчався зневірою й голодом.

В полі один, хоча звали ще воїном,
Битва на раз, але тягнеться вічністю,
Вічність – мої двадцять років недоліків,
Пошук людей, зміна масок обличчями.

Сум за вчорашнє і туги за завтрашнє,
Думати важко – покрите все мороком,
Екзистенційно наповненим кашлем
Розпочинаю ремісію з болем,

Розпочинаю ремісію – з Богом.

01.10.20

між кінцем та початком

твоя досконалість породжує болі в середині дня:
я лаю навколо усе, що побачу, а винен лиш сам,
уся співзалежність підходить до краю – не бачить кінця,
не бачу і я, довірячи вуличних псам

тримати себе за місця біля шиї, а краще би втік,
та ноги не можуть зробити кроки – тяжкий кінець,
собаки беруть після зустрічі кращий слід,
а я після зустрічі просто тікаю геть

відправити всіх винуватців серцевих бід,
лишити своїх лікарів, хоча хто – не знав,
потрапити знову в життєвий звичайний ритм
і час рахувати по втрачених вчора днях,

що так біля тебе юрмляться – як вир качок,
все хочуть у твóї очі – пливуть в ставки,
а там не рогівка, не райдуга – тихий дощ
і ми десь під краплями змочені ще стоїм

говорим про те як страшенні такі роки,
і тягнемо руки до власних стражденних ший,
і всі мої мрії, і лячність, і все – пройшли
бо дощ переріс у період осінніх злив.

31.08.20

кінець літа 2

боже, заборони мені говорити про власні недоліки,
нехай вулиці розростаються протестами моїх старих комплексів,
нехай шпалери здирають під пісні бітлів уночі в потязі,
боже, заборони! – і не дай воскреснути,

кожна її статура нехай стреться з моєї пам'яті,
і всі мої вірші нехай зійдуть назад чорнилами,
єдина, хто не забуває про власні камені –
річка, що ввечері озивається її іменем,

води, що врешті зблискують її пасмами,
гори, що обпікають ландшафти реченння,
дощ забуває піти зранку її побачивши,
сонце забуває сідати й човгає пізнім вечором,

руки починають тремтіти, чуючи її стукоти,
серце біжить на гомін, відчуваючи її подихи,
я починаю кричати і я починю слухати
риси її обличчя, що в серці розлились повінню.

24.08.20

Вірш одного прикметника

Здається, я знову втрапив у сум. – Мовчи!
Осінь підходь ближче – тримайтесь купи,
Серпень ґвалтує верби – чекай дощів,
Серпень гартує нас до хвилин розлуки.

Місяць спокійно в'яже туман між гір,
Поїзд своєю парою все стирає,
Так десь минають літа останні дні –
Так десь минають потяги і трамваї.

Далі місцеві станції, звук з дахів,
Вулиці хрестяться, наче ти тут уперше,
Місто завершує всі поминальні дні,
Люди виходять, як сонце із хмар арешту.

Очі сльозяться, бо дуже яскраво б'є,
Очі сльозяться, бо це вже нова епоха,
В місті щурів та голодних собак-гієн,
Врешті запахло осіннім вуличним богом.

06.08.20

побачимо

телефон розряджається, тіло мучиться,
десь в середині рве (хтось сидить) – на клаптики
всі думки про тебе поросли колючими
й геть червоними (з крові) квітками-трояндами

і покинув би все, і заснув би мамонтом,
самогубство не вихід – таке карається,
не поможе порада із уст тих маминих
і не стане навічно мені сімнадцятий

і так в моторош ки́да', і так все тріпиться,
наче ти закохався, а сенс втрачається,
і не можеш сьогодні чи завтра зустрітися,
бо на серці тепло обростає печалями

і ти врешті здаєшся – вже шостий поспіль десь,
кожен місяць в тебе усе по схожості:
застеляєш вчорашню розхристану постіль
геть вологу від сліз і до когось молишся

просиш скупо і йдеш не почувши відповідь,
обіцяєш усе – головне, щоб збулося,
дочекався цьогоріч щасливого літечка,
дочекаєшся й далі:
обіймеш і притулишся.

28.06.20

Остання сторінка блокнота – половина немічні записи,
Якщо відверто, то мене тиснуть думки, особливо ввечері,
Коли я говорю з Богом, то забуваю сказати "дякую"
За години в житті без роздумів про екзистенцію.

Переплетені вулиці око стискають нервами,
Усі краплі закінчились – Дереш не візьме слухавку,
Всі відверті слова після рота відкритого – вмерли вже,
І, на жаль, відкриваю його я без жодного стукоту.

Кінь копита беріг до останнього, я – надіявся,
Проте трохи подумати – патові кожні рішення,
Відмовлятись від принципа – гірше ніж бути вбивцею,
Коли мова іде про всвідомлений крок повішання.

Вже мотузки готові, вже сльози у близьких котяться,
Не досяг що хотів і не бачиш ні світла, ні темряви,
Усі спроби на марно, бо далі потрібно боротися,
Між зимових вітрів із гнітючими чорними скелями.

08.06.20

Коли я хочу почистити канали, то риба в Венеції б'ється об кригу,
знайомі, що пишуть вірші і назви
придумають все цікавіше
й бридкіше
стає сприйняття
зіпсуто
ти бачиш
ікону в живій людині,
ти бачиш тварину у проститутках,
ти бачиш ý самоті спасіння,
ти тут? –
запитаю, бачивши темінь,
твої ліхтарі поводири у світі,
твоє повітря – в моїх легенях,
а наше майбутнє в маленьких дітях,
яким не дамо народитись і вмерти,
зіпсутись світом – етап людини,
ми найшасливіші
і наші вміння
писати листи у конвертах
й облизувать марки
як павутину
облизують душі померлих
мух
комарів
часом бджіл та летючих
метеликів з сірим цвітом
і кожне подібне тіло
тварини або людини
повіривши в реінкарнацію
здатне мене осліпити.

на мить

30.05.20

22.05.20

Дівчина з’їла кульбабку, залишивши світ без сонця –
Смерть настала миттєво, плакали навіть рідні,
Дівчина мирно лежала на власному підвіконні
Поки з іншого боку люди блимали в вікнах.

Поки країна гнила і поки підлога квітне,
Поки усі здаються досить такі приємні,
Дівчина собі чилить десь вкоротивши віку
Координати шляху вказують вірно небо.

Координати болю, добре якщо згадати,
Ріжуть твої проспекти, не гірше ніж власне лезо,
Дівчина одна в полі, дівчина – сильна втрата
Якщо мова ітиме, про тих, хто уже померлий.

Дівчино, квіт мій й зорі, дівчино, степ й Карпати,
Дівчино, обернися, дівчино, стій й не рухай,
Поки ми іще жИві, давай говорити й спати
Разом, і так по колу, аж поки не стане нудно.

Давай заганятись в стадо, давай в психологію маси,
Давай пробігати метри, давай цінувати відстань,
Давай розпочнемо зібрання одним цілковитим маршем –
Ходьбою військових берців до піднебіння Олімпа.

Давай все нарешті кинем, давай все нарешті – пустка
Давай всі в волоссі квіти посадимо там, де бУли,
Давай хто на краю прірви руку твою відпустить,
Той зможе казати врешті, що був ледь до смерті вірним.

Давай усе ж, врешті, разом, давай все старе – забудем,
Воскерсне твоя статура, ніжнітимуть з часом руки,
Вмиратимуть вічно люди й кохатимуть вічно люди(!),
Наче літак сідає на посадкову смугу.

Неначе на дворі травень, хрущі вже давно опали,
Дощі переносять хмари, гримлять ластівки від вітру,
Я досі тобою марю, я досі тебе чекаю,
Немов би чекають сонця политі водою квіти.

Про сонце

Місто твоє викладене бруківкою вулиці
Викраде наше майбутнє у світ сучасніший,
Київ постане форпостом узбіч і юності,
Або постане там, де його поставити,

Очі твої кліпають й ніжно падають
Всі імовірні повіки та їх співдружності
Обличчя твоє і досі мені нагадує,
Що світ прекрасний, лиш люди його спаскудили,

Квіти садили в волосся, ножі – у спини нам,
Може саме від цього усе так склалося,
Люди хотіли спинити і все ж спинили нас,
Чи я брешу, коли ввечері тебе згадую,

Чи я зійшов із думок, чи можливо, зовсім я
Містом розношу плітки й на стовпах оголошення
Знову говорять, що скоро зустріне осінь нас
Й стане приводом знову мене зморозити

Снігом останнім зустрінем зиму й відкинемось
В кріслі тепло від опалення стане звичкою
Я в цьому світі безхатько, що хо’ погрітися
Між твоїм поглядом відстанню в цілі вічності

Звуки останні, слова, розділові й труднощі
Всі ці нікчемні, проте так важливі значення
Бігають часто за мною від сАмої юності
Сильно бажаючи збитим мене побачити

В ніч розквітаючи – зранку темнію відчаєм,
Все пережите як круговерті в Австралії –
Сьогодні палаю й готовий тобі освідчитись,
Завтра ж як щур з корабля від думок тікаю я.

15.05.20

Друг

Ти кажеш, що я у одязі,
Каже, що у мене червоний светр і чорні джинси,
Кажеш, що під светром, ймовірно, є футболка з фламінго рожевого кольору,
Під джинсами – світло-зелені труси, з незрозумілими візерунками!
Ти купив їх у магазині стихійного одягу,
Не думаючи над такими покупками.
Ти кажеш всі ці слова і зупиняєшся, ніколи не йдеш далі, ніяк не рухаєш,
Якби була б змога, то я б, скоріше за все, плакав,
Бо стою перед тобою оголений
Вже котрУ годину,
Вени на руках посиніли, шкіра – зливається,
Серце б’ється у такт із стуком твого язика по піднебінню –
Звичайно я хочу, щоб ти говорила
далі,
Але ти мовчиш,
Дивишся на мене, як люди дивляться у домовину,
Не на рідних,
А на друзів з іншого міста,
Про смерть яких дізнались зі сторі спільних знайомих
Випадково приїхали через дурні спогади
Чи то аби їх позбутись,
Чи то аби надолужити.
Так от, ти стоїш, дивишся,
Мурашки бігають моєю шкірою,
Я б хотів бути ближче,
Хотів би до тебе наблизитись,
Але прірва,
Що між друзями ,
Не дає ступити крок,
Навіть якщо й існує шанс
Зачепитись за твою сторону –
Під ногами прірва!
Не хотілось би втратити:
Те, що дорого,
Те, що боляче,
Й те, що хочеться,
Не хотілось тим паче.

10.05.20

Безвихідь

Сороконіжка у моїй ванній доволі приречена:
Вилізти – зась,
Ховатись за випадково поставленими предметами – зовсім не вихід,
Повзти угору – прийняти власну поразку,
Злитись із струмочком води – цікаво,
Злитись із цілого світу – можливо,
Злитись на невдалу долю – давайте,
Злийся нарешті, тупа тварино!
У тебе не лишилось нічого,
Тебе навіть називають...поетом,
Злийся нарешті, недоумку,
Злийся чи розізлився,
Будеш або померлим,
Або відчайдухом,
Врешті, обидва шляхи призведуть до могили,
На камені таймс нью романом чотирнадцятим напишуть твоє ім'я,
Ініціали та рік поховання,
На похороні скажуть, що його вбили власні мрії
Про свободу, фінансову незалежність та простору вітальню
Із сонячними світлом,
Але насправді
Тебе злили
Маленькою сороконіжкою
У стічну яму,

Похований 24 квітня 2020 року,
Усі співчуття та привітання пишіть в дірект
Й не забувайте про власну маму,
Любіть її
І любіть себе.

21.04.20

Екзистенційно-кризовий. Карантин

Писати про кохання о 3.55 ранку
Забувати помити голову і засинати без подушки
Сни – чортове колесо при заході сонця,
Яке обертається, як простір з планетою,
Коли ти щоденно молишся,
Постишся,
Хоча всім кажеш, що вегетаріанство –
нова епоха,
відкидаєш моду і як в найкращій повісті
Розписуєш як і коли ти до цього прийшов
Та як закінчиш
Хто буде головними героями
І які овочі пані Олівія подасть на ланч
Що буде з фієстою під час карантину
Чи зміниться світ
Під твоєю ковдрою,
З якої не вилазиш вже третій тиждень:
Самоізоляція – вихід з себе,
Самокатування – вихід ззовні,
Стук у вікно чи то тріск із неба –
Наближається дощ з страхітливим громом,
Зупиняється димом із моїх заводів,
Зупиняється смогом з сигаретних фабрик
Кольору зелених радянських кросів,
Які діставали собі по блату
У роки дитинства червоних стягів,
Про яке сьогодні – хоч плач і смійся,
У роки морального декадансу
Для нас починалась нова ремісія:
Всі збирались разом, спивались сидром,
Час новітніх вражень, античних фото,
Но носі вже квітень, 20 років стигнуть
Маминою їжею, планами з роботою,
За спиною гори вже, спереду – апострофи,
Букви ледь ще пишуться, пульс останній міряєш,
Забуваєш правила нОвого правопису,
Забиваєш паніку:
віриш
спиш
надієшся.

23.03./11.04.20

Про майбутнє

Чайки всілися на гілках і плачуть,
Чи то нам так здається, врешті,
Чайки білі, як щойнокуплений м'ячик,
Що за рік перетвориться в геть порепаний.

Чайки болю бояться, від того й стогнуть,
Зуби страх нагнітають на рибу в морі,
Підрахунок завершують словом "обмаль",
Коли мова іде про своїх знайомих.

Чайки гарні птахи, та не мають змоги
Подивитись на себе із краю, боку,
Чайки входять у світ і виходять з нього,
Не побачивши сéбе і краєм ока.

Чайки юні в душі, та на ділі – звірі:
Крила машуть на вітрі години поспіль,
Чайки тихо минають трамвайні лінії,
Щоб влітати у вікна, неначе гості.

Чайки часом сумні, а часами й бідні,
Від нестачі харчів чи ж того кохання,
Чайки можуть любити тебе і їжу,
Ну а хто покохає чайку?

30.03.20

У мого знайомого вмер щур –
завтра ховаємо,
Піду з ним,
бо плаче від ранку,
Каже як йому буде його не вистачати,
Я кажу: старий не плач, давай пригадаєш,
Простягуючи старому склянку.
Кажу: я плутався у її волоссі,
А ті ноги зводили мене з розуму
Через неї я губився в поезії й прозі,
А іноді й в купе гуцульського поїзду.

Він ковтає все – краплі б'ються об стіл артобстрілом,
Губи ще ледь бліді, та він вже не плаче зовсім,
Каже: ти про що? у мене вмер щур, я плачу уже пів ночі
для того, щоб ти поділився досвідом?

Я кладу на плече долоню – легенько стискую,
– Вона була як остання зоря на столі небесному,
Я її відпустив, наче форматування на диску:
Радикально, так тупо, просто, без жодного тексту.
Я її покохав? Я її цінував!
Я її б повернув, та без сенсу,
Поховаймо щура, бо він врешті, все ж, вмер,
А вона ще жива,
Та і, врешті, старий, не сердься.

25.03.20

Давай будемо чесні: ти – Х, а я просто Y,
Давай будемо вперті – ти кóордината болю,
Достатньо тебе впустити –
Одразу застогнуть нерви,
Неначе застогне грім,
Самотньо відбившись в полі,
І чесно – це ж, схоже, правда –
Самотність – це ж зовсім жиза,
Не стане моїх талантів,
Не стане мого благання,
Аби все ж зробити вибір
Між струн, інструментів, звуків,
КОХАННЯ, мелодій світу,
Давай ми все ж будемо чесні:
Ти – Х, а я просто Y
серед мільйонів літер.

18.02.20

Похідна "у" стрибає на похідну "х",
Намагається втиснути її в папір,
Та ніяк не вдається,
"Х" виривається та дзвонить в поліцію
геометрального сексу,
Каже, що її тиснуть з усіх боків,
Каже, що не хоче дітей,
"А хто їх хоче? – навіжено голосить оператор, –
Я передам ваш виклик у Міністерство болю і збочень",
"Дякую", – каже ігрек,
вирвавши слухавку,
дає ляпаса,
Кида' на підлогу і тисне,
Тепер похідна із подвійним наголосом,
що зветься "х",
нерухома.
Тепер вирішити задачу,
на перший погляд – анріл,
Але що вже тут вирішиш,
Ти ж зовсім не математик
та й не віриш в все це
Цифри – явно не для тебе,
От як в сім'ї буде горе –
ти порахуєш,
дістанеш зірки із неба,
А тут похідні,
Хай самі розбираються,
У тебе ж свої проблеми,
Свої наголоси,
І життя своє.

18.02./27.03.20