zo to va

〰️

воронам пасує
пшеничних стягів фон
мені пасує засмага
а жовтий між зелені
говорить про те, що
серпень

удалині
блакитне око
штучно виритої водойми
дорога веде
до дому, який
називаю домом

біла лінія тягнеться
рівна і пливка
жодних зрушень
стає межею між
зеленню і шматком
заліза, що пересувається

колись вхоплю можливість
інтровертний джекпот
не залежати від «опів на другу»
спробу перейти межу
помахом руки - вітанням
лякати у полі ворон

〰️

доки дубовому листку
не стоїть на часі
погрузнути у вологому ґрунті
а спека розкреслює землю, як
скрипку смичок

мене дратуватиме твій мовчок
в той же час, як завше

будемо ко́пати плоди ногами
як м‘ячики
і чекати

коли з їх м’якоті проллється сік
тоді ж на нас накричить сторож
змете насіння у металевий совок

і піде, закинувши на плече
подертий смарагдовий плащ

хто відповість за розпечений асфальт
який не дає нам дістатися місць,
де минуло наше дитинство

коли той, зрештою, тане -
здається, назовні виходить усе :
зжовклі стебла, м‘які суцвіття,
намистини калини, споловіле зілля,
серпи ковили, шорсткі лопухи

чи потрібне це досі нам?

а втім
такі довгі твої вії
що за них
зачіпляється
колючий пісок
і втрапляє у вічі
затьмарюючи вечірнє вічне

чи чекають нас досі там?

мені боязко нагадувати тобі ,
що ти стаєш собою у той момент, у який ти - інший

уночі сниться будинок на острові, у якому ми маленькими
видряпували імена усіх тимчасових друзів,
які з нами лише на сезон

будинок порубали і підтопили ним свої котли
діти тих, хто його звів

уявляєш, вони частину цих трухлявих дощок
з видряпаними іменами
скинули на свої моторні човни
і відвезли до себе додому

тепер я щовечора
видряпую на серці імена усіх тимчасових закоханостей,
які зі мною лише на сезон

я спокійна,
бо ніхто ним нічого не розтопить
сама його покладу у човен
дам вітру весло
нехай знайде собі інший дім

чергова спроба перекласти Гонета

🌊


море

жінка встає з-понад берега
і йде. разом з нею зникають - сміття й обличчя, загорнені
у нагріту алюмінієву фольгу
лишися - це ніколи не почуте зітхання
або волання. жінка встає з-понад берега
за нею пожежа, сутінки -
море згортається в коло,
бо закипає від її тіні - уночі остигне
випарує, виплюне усе
що про неї нагадує

вже обличчя
не сховаєш
у нескошеній траві
всім своїм
поневірянням
ти завдячуєш мені
я пручаюся
ще літо
ще ж до осені -
зима !
тільки слово
також зблідло
і сховалося
а я,
я молюся
весні, небу
і нескошеній траві
заберіть !
бо я вам треба
а ще більше
ви - мені
тільки небо
вже не чисте
а трави -
сухе терня
розсипаюся
намистом
як до мене -
на ім‘я
забуваюся
навмисне
наді мною
осінь висне
дорікаючи
мені
вже обличчя
не сховаєш
у нескошеній траві



всім своїм
поневірянням
я завдячую собі

викашлючи втому
я
я виправданням стану як
погодною
умовою